Князь Кий

— А як я можу довести? — Малк підвівся і став насупроти Хорива.

— Цього не знаю. Сам зумій!

— Гаразд, постараюся… А за те, що подарували життя, дякую. Ніколи не забуду цієї хвилини! — і отрок прудко шуснув у прибережні кущі.

Тим часом Цвітанка розплющила очі.

— Де я? Що зі мною?

Впізнавши Боривоя і Хорива, злякалася.

— Ой, ви?

Боривой обняв сестру. На його очах виступили сльози.

— Не лякайся, сестронько… Це справді ми — Хорив і я.

— Як ви тут опинились?

— Ми йшли слідом за твоїми ворогами і врятували тебе…

— А Кий?…

— Кий весь час був з нами… Та коли напали гунни, він залишив нас тут, а сам помчав до Кам’яного Острова, щоб піднімати людей…

— З ним нічого лихого не станеться?

Боривоя вразило, що сестра турбується про Кия і ні словом не згадала батьків, про смерть яких і не здогадувалась. Та він стримано відповів:

— Ти ж знаєш — якщо боги не захочуть, то з його голови й волосинка не впаде…

Про батьків він вирішив сказати їй пізніше.

Цвітанка вже зовсім отямилася від страшного потрясіння і підвелася на ноги. З її кіс і з одягу стікала вода.

— Що ж тепер?

Відповів Хорив, теж мокрий як хлющ:

— Теперь ми викрутимо одяг, заберемо зброю — і в путь… Часу в нас обмаль, а йти далеко і хтозна-куди. Тож гаятися не будемо…

* * *

У верхів’ях Росави лісів стало більше, та все ж простору для гуннської кінноти залишилося чимало. І гунни не примусили себе чекати. З’явилися вони опівдні, коли полянське військо, стомлене спекою і виснажливою дорогою, стало на спочинок на березі струмка.

Помітили його дозорці, що чатували на горбі. Примчали, перелякані.

— Князю, гунни!

Кий саме жував сухар, розмочений у струмковій воді, що текла між осокою і водоростями. Він був, як і всі, страшенно стомлений і хотів хоч трохи спочити після важкого переходу. Та, почувши таку новину, відразу схопився на ноги.

— Де вони?

— За три чи чотири поприща… Йдуть по наших слідах.

— Багато їх?

— Мабуть, уся орда… Клубочиться в степу, мов рій!

Кий миттю подав знак тривоги.

— У путь, друзі! В путь! Наш порятунок — ліс! Встигнемо добратися до нього — добре! Не встигнемо — біда буде!

…А Хорив, пильно вдивляючись у широко розкриті очі Малка, сказав:

— Ну, що ж — повіримо тобі, хлопче, на слово. Може, й справді ти чесна людина… Іди собі на всі чотири сторони

…

Усі вже встигли оцінити розум і досвідченість молодого князя і по битві на Широкому Березі, і по перемозі на лісовій галявині, і по тому, як він уміло відводив військо, плутаючи сліди і не поспішаючи, щоб дати змогу родам, переобтяженим дітьми, худобою та домашнім скарбом, відступити попереду на лісові окраїни полянської землі. Тому, хоча всі відчували себе вкрай стомленими, ніхто не заперечив жодним словом. Підвелися — й побігли.

Ліс маячів удалині темно-синьою смугою. До нього було не менше трьох поприщ. Кий біг і тривожно думав — що робити, якщо гунни наздоженуть їх у чистому полі? Вступати в бій? Але як? Вишикувати військо лавою?… Нічого це не дасть, бо гунни одним ударом розтрощать її, прорвуть, потопчуть кіньми, посічуть шаблями!… Стати в круг, щоб гунни зав’язли своїм клином у непробивній товщі полян?… У цій думці щось є… Справді, ніякий клин неспроможний розколоти військо, вишикуване в такий спосіб. Він просто зав’язне, заборсається в гущі воїв, котрі зі всіх боків закидають нападників стрілами й списами. Почнеться січа. А в такому випадку, як кажуть, баба надвоє ворожила. Переможе той, чиїх воїв буде більше, хто міцніше стоятиме в бою, до кого милостивішими будуть боги… Та все ж найкраще — досягнути лісу й сховатися в ньому.

Як тільки поляни вискочили на пагорб, Кий наказав Щекові прокладати війську пряму дорогу до лісу і мчати до нього щодуху, а сам зупинився — глянув назад.

Гунни вже побачили полян і кинулися в погоню. Було видно, як вириваються наперед окремі вершники, як рвучко заколихалися, замайоріли на вітрі білі й чорні бунчуки на довгих тичках, як піднялася високо вгору, застуючи сонце, руда курява.

— Швидше! Швидше! — Кий підганяв тих, що відстали. — Хто не встигне вчасно сховатися в лісі, той загине! Швидше!

Він біг останній. Розумів — так треба. В бою — бути попереду, при відступі — позаду. А інакше — який же ти воєвода? Який же ти князь?

Далекий ліс, що перегороджував поле суцільною зеленою стіною, швидко наближався. Не видно в ньому ні галявин, ні найменших прогалин, куди могли б увірватися гунни. На узліссі стояв розчахнутий Перуном старий могутній дуб, і прямо на нього мчало полянське військо.

Та ще швидше рухалася орда. Так, в усякому разі, здавалося Києві. Кожного разу, як тільки він оглядався, вона ніби збільшувалася, зростала на очах. І що найдивніше — попереду мчали вершники у білому вбранні. Невже Чорний Вепр зі своєю дружиною? Невже Ернак навмисне виставив його наперед?