Князь Кий

Шурхотів під ногами прим’ятий передніми втікачами бур’ян, важко дихали присталі вої, переважно підстаркуваті мужі, котрі не могли бігти так прудко, як отроки. Погрюкували щити й списи. З глибокого синього неба сонце посилало на прив’ялі трави, на суху порепану землю жаркі вогненні промені, безжалісно смажило потемнілі від поту спини людей.

Коли Щек з бистроногими отроками вже сховався в лісі, а заднім воям залишалося до нього майже півпоприща, Кий почув глухий тупіт і оглянувся. Гунни були зовсім близько. Вони теж розтягнулися на багато гін. Але попереду, відірвавшись від інших, мчав Чорний Вепр з горсткою своїх воїв. За плечима у нього маяло червоне корзно, а в руці виблискував проти сонця короткий полянський меч.

«Таки Чорний Вепр! Я не помилився! — подумав Кий. — Мерзенний зрадник! Ладен вирубати разом з гуннами половину свого племені, аби запанувати над другою половиною!»

Вої наддали ходи. Вибивалися з останніх сил, але ніхто не кидав ні важких щитів, ні списів.

— Швидше, друзі! Швидше! — підганяв їх Кий.

Він міг би легко випередити присталих і врятуватися. Та йому й на думку таке не спало. Як би він тоді дивився у вічі родовичам? До того ж само собою виникло рішення повернутися в слушну мить лицем до Чорного Вепра і загнати йому списа в груди. Спис — його улюблена зброя! Ним він володіє краще, ніж будь-хто з полян, — і горе тому, в кого влучить його вістря!

Він ще раз оглянувся.

Чорний Вепр одірвався від своїх воїв, котрі мчали попереду орди, і, впізнавши Кия, закричав:

— А-а, це ти, Кию! Собако! Навіщо натягнув на себе червоне корзно? Хіба не знаєш, що у полян один князь — я! Чи хочеш, щоб я здер його з тебе разом зі шкірою? Начувайся! Я зараз це зроблю!

Кий не відповідав. До рятівного узлісся залишалося зовсім недалеко.

Але ж позаду вже чути натужне сапання стомленого коня і свист повітря, розрізуваного мечем. Чорний Вепр ось-ось наздожене!

Кий міцніше затиснув у правиці списа, готуючись жбурнути його в ненависного ворога.

Аж тут з гущавини лісу раптом виступили лучники на чолі зі Щеком і понад головами втікачів пустили рій стріл.

Стріли не досягли цілі, і жодна з них не влучила ні в Чорного Вепра, ні в його воїв. Майже всі вони попадали в просторі поміж Києм, який тікав, і Чорним Вепром, що намагався його наздогнати. Та це врятувало Кия. Чорний Вепр різко осадив коня і зупинився.

Новий рій стріл понісся йому назустріч, перегородивши дорогу. І хоча знову жодна не досягла цілі, Чорного Вепра це остудило зовсім. Він оглянувся на своїх воїв, котрі нерішуче затопталися за його спиною, та на гуннів, які швидко наближалися.

— Я знайду тебе, Кию! Знайду — де б ти не заховався! — гукнув Чорний Вепр і погрозив кулаком. — Твоя голова ще стримітиме на моєму списові!

Та Кий тих погроз уже не чув. Разом з останніми полянськими воями добіг до лісу й опинився в обіймах середульшого брата.

— Ну, налякав ти мене! — притиснув його собі до грудей Щек. — Міг би ж загинути!

— Дякуючи твоїй кмітливості, все закінчилося щасливо, — похвалив Кий брата і зразу ж, обернувшись до поля, виглянув з-за кущів. — Що робить ворог?

Гунни наближатися до лісу побоялися — зупинилися біля Чорного Вепра на відстані польоту стріли. Наперед виїхало кілька вершників, і серед них Кий упізнав кагана Ернака.

Сидів він на вороному коні обважнілий, стомлений, дивився мовчки на ліс, що без краю простягнувся в обидва боки, щось довго думав. Ніхто з його оточення не проронив жодного слова.

Поляни теж мовчали, причаївшись у хащах дикого пралісу. З тривогою ждали — що зроблять гунни? Атакуватимуть? Чи повернуть назад?

Кий поклав руку Щекові на плече.

— Ернак вагається… Зараз він і сам не знає, що робити. Коли б у степу — потоптав би нас кіньми, посік би шаблями… А тут непрохідна для кінноти стіна! Ліс!… А для нас — це порятунок!… Зараз я думаю: поки ми не зберемося з силами і не розгромимо гуннів, шлях на Рось нам заказаний. Будемо жити в лісах, як деревляни, сіверяни чи дреговичі…

— Живуть же люди… І ми якось проживемо, — погодився Щек, витираючи рукавом піт з лоба. — Аби лиш позбутися цієї напасті!…

Гунни стояли в полі, немов темна хмара. Справді — напасть… Було їх так багато, як гайвороння перед негодою. Коли під’їхали ті, що відстали, і вишикувались у два крила, то орда закрила собою піввиднокраю. Поперед неї біліла лише невеличка купка воїв Чорного Вепра.

Тільки тепер і Кий, і всі поляни зрозуміли, якої небезпеки уникли, вчасно досягнувши лісу.

Довго роздумував каган. Потім подав знак. Зразу ж пролунав чийсь різкий гортанний окрик — і гунни розступилися, утворивши посередині вузький прохід. Каган торкнув коня і рушив назад, у степ. За ним, поволі витягуючись гострим клином, повернула вся орда…

* * *

Гунни більше не тривожили відступаюче військо Кия своїми нападами, бо не могли вони в безкінечних густих лісах ні відчувати себе у безпеці, ні вільно маневрувати, як у степу, ні зібратися в один кулак, щоб нанести супротивникові удар. Ернак це прекрасно розумів, тому облишив переслідування полян.