Читаем Князь Кий полностью

— Вуйку, дай мені по тисячі воїв на кожну руку та тисячу на чільний полк — і я приведу тобі Кия на аркані! Живого чи мертвого!… Поки він держить князівство в полянах, я не матиму спокою, а ти не матимеш ніякого зиску з них.

— Я подумаю, — коротко відповів на те каган.

І вони розсталися. Ернак переправився за Рось, у степи, де став на відпочинок, а Чорний Вепр подався на Родень.

Друга причина лихого настрою князя полягала в тому, що майже всі полянські роди, крім князівської роді, знялися з насиджених місць і пішли з Києм на північ. Такого він не ждав. Над ким же князювати?

І вже зовсім доконала його, вивела з рівноваги звістка про те, що Цвітанки так і не пощастило знайти.

Він витріщився на Дуба:

— Як! Троє лобурів — Лют, Мислята і Малк — не змогли наздогнати і схопити одного дівчиська? Де вони? Поклич їх сюди! Та й Сову разом з ними!

Дуб знітився.

— Князю, Люта і Мисляти вже й на світі немає… А Сова взяв десяток воїв і кинувся в погоню за Цвітанкою…

— Як це Люта і Мисляти на світі немає? Що з ними скоїлося? Кажи толком! — гаркнув Чорний Вепр.

— Їх убито, коли вони вже ось-ось мали схопити те дівчисько… Пробачте, княгиню…

— А Малк?

— А з Малком щось негаразд. Щось він крутить, приховує… Чогось боїться… Правди не каже…

— А все-таки?

— Люта і Мисляту вбили, мабуть, руси із засідки. А Малк утік…

— Та, може, це й справді так?

— То чому прибув без зброї?… Не дає на це відповіді і починає крутити, звивається, як вуж!

— Гм, ти гадаєш, руси його відпустили?

— Думаю, відпустили… Але не задарма…

— Тобто…

— Боюсь, як би він не став їхніми очима і вухами серед нас…

— Ось як! Де він?

— У ямі.

— Ага, це добре… Заутра я сам поговорю з ним. І якщо запідозрю що-небудь, то, клянусь Перуном, кара буде невідворотна і страшна!… А зараз — обідати і відпочивати! Стомився, мов пес!

Другого дня Малка витягли з ями і привели до князя в хоромину. По тому, яким лиховісним вогнем блиснули очі в Чорного Вепра, отрок зрозумів, що будуть катувати. Йому стало моторошно. Він мимоволі оглянувся на двері, але там стовбичив Дуб з гарапником у руках.

— Де Цвітанка? — запитав похмуро Чорний Вепр.

— Її відбили у нас нападники…

— Хто вони були? Руси?

— Можливо… — Малк не хотів признаватися, що то були Хорив і Боривой.

— Скільки їх було?

— Не знаю.

— Де ж поділися Лют і Мислята?

— Їх відразу пронизали стрілами.

— А ти?

— А я кинувся тікати.

— І залишив ворогам зброю?

Малк загаявся з відповіддю. Підсвідомо відчував, що правди казати не слід.

Чорний Вепр помітив вагання хлопця і затопив йому кулаком в обличчя.

— Ну!

Малк облизнув з розбитої губи кров. У серці закипіла злість.

— Спис і лук я справді кинув: вони заважали мені.

— А меч і тул?

— Їх зірвало, коли я продирався крізь кущі.

— Бреше! Пояс і досі на ньому! — втрутився в розмову Дуб. — А як можна було загубити меч і тул, якщо пояс цілий?

Чорний Вепр уп’явся в очі Малка гнівним, пронизливим поглядом.

— Поясни — як це сталося! — і ще раз ударив хлопця в обличчя.

Малк мовчав. Бачив, що потрапив у пастку, з якої не було виходу. Признатися, що напали на них Хорив і княжич улицький Боривой, а тим більше що вони взяли його в полон і відпустили, боявся, бо Чорний Вепр не повірить у великодушність русів. І разом з тим не знаходив переконливого пояснення, чому він залишився без зброї.

— Чому ж мовчиш, негіднику? Зрадив свого князя, купив собі життя тим, що пообіцяв служити Кию? Признавайся! — гримнув Чорний Вепр і, не тямлячи себе, почав щосили бити отрока.

Малкові похололо в грудях. Лише тепер він зрозумів, що його обвинувачують у найтяжчому гріхові, за який одна кара — смерть. І то буде добре, якщо йому просто відсічуть голову. А якщо посадять на кіл? Від Чорного Вепра і Дуба пощади ждати не доводилось.

Він упав навколішки, підняв руки, хрипко заблагав:

— О ясен Хоросе, пресвітлий Даждьбоже, і ти, Велесе, і ти, Перуне, навіщо поклали гнів на мене?! Чим завинив я перед вами?

Дуб ззаду шмагонув його гарапником.

— Вставай, паскуднику! Не скигли, не згадуй всує богів! — і поставив хлопця на ноги.

Тут прочинилися двері — і до хоромини вступив Крек. Був він стомлений, припорошений дорожньою пилюкою. В руці — нагай з короткою ручкою, обплетеною ремінним мереживом.

Знявши з розпатланої голови повстяний ковпак, витер ним спітніле подзьобане обличчя, а потім прокаркав, мов ворон:

— Великий каган шле тобі вітання, князю, і три тисячі воїв! Стільки, скільки ти просив… А ще велів передати, щоб ждав його біля витоку Росави, він теж піде — з усім військом!

Чорний Вепр не зумів приховати радості.

— Три тисячі!… Дякую, Креку, що приніс мені таку добру звістку! Тепер ми застукаємо Кия в його лісовій барлозі і притягнемо на аркані до Родня! — він обняв Крека. — А де ж військо?

— Стало табором над Россю.

— Я хочу негайно бачити його! Ходімо!

Він рушив до дверей, та позаду почувся голос Дуба:

— А що ж робити з цим хлопцем, князю?

Чорний Вепр зупинився, потер чоло.

— З цим хлопцем?… А що роблять із ворогом? На кіл його! Тим більше що він чув нашу розмову.

— Буде зроблено, князю, — незворушно промовив Дуб.

Але Чорний Вепр тут же додав:

— Ні, зачекай… Ти знаєш мурашник під Перуновою сосною?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Иван Грозный
Иван Грозный

В знаменитой исторической трилогии известного русского писателя Валентина Ивановича Костылева (1884–1950) изображается государственная деятельность Грозного царя, освещенная идеей борьбы за единую Русь, за централизованное государство, за укрепление международного положения России.В нелегкое время выпало царствовать царю Ивану Васильевичу. В нелегкое время расцвела любовь пушкаря Андрея Чохова и красавицы Ольги. В нелегкое время жил весь русский народ, терзаемый внутренними смутами и войнами то на восточных, то на западных рубежах.Люто искоренял царь крамолу, карая виноватых, а порой задевая невиновных. С боями завоевывала себе Русь место среди других племен и народов. Грозными твердынями встали на берегах Балтики русские крепости, пали Казанское и Астраханское ханства, потеснились немецкие рыцари, и прислушались к голосу русского царя страны Европы и Азии.Содержание:Москва в походеМореНевская твердыня

Валентин Иванович Костылев

Историческая проза