Князь Кий

— Знаю.

— Прив’яжи його до тієї сосни — до ранку залишаться самі кістки!

Малк аж сіпнувся:

— Князю!…

Та Чорний Вепр, не зважаючи на той крик, вийшов. А Дуб штурхонув хлопця межи плечі:

— Виходь!

На подвір’ї узяв собі на допомогу двох дужих отроків, скрутив Малкові руки і повів до лісу.

Йшли довго, аж поки не опинилися в хащах, на високій кручі над Дніпром, де в гущавині стрімко піднімала вгору мертве, обпалене гілля розчахнута блискавицею сосна. Тут пахло хвоєю, достиглими суницями та вологим задніпрянським вітром. У кущах на всі лади щебетало веселе птаство.

Під сосною здіймався великий, мов копиця, мурашник. Тисячі прудконогих щелепастих комах снували туди й сюди по звивистих вузьких стежечках, і від того здавалося, що мурашник живий, що він ворушиться, дише і, причаївшись, жде собі поживи.

— Сюди! — показав Дуб на вершину мурашника. — В’яжіть його до дерева!

— Браття, що ви робите! Схаменіться! За віщо? — вигукнув Малк, пручаючись і все ще не вірячи, що помре такою незвичайною лютою смертю.

Його схопили, силоміць потягли на мурашник і там туго прив’язали до кострубатого стовбура сосни.

— Благаю вас, молю — спершу вбийте! Щоб не мучився! — відчайдушно заволав він.

Та Дуб тільки реготнув і заткнув рота брудною смердючою ганчіркою, а запопадливі отроки довгими тичками почали розворушувати мурашник. Полчища темно-рудих роздратованих комах виринули з його рихлих нутрощів і, мов голодні вовки, накинулися на беззахисну жертву!

— У-у-у-м! У-у-у-м! — намагався крикнути Малк, та його приглушений голос долітав не далі, як на край галявини.

Дуб у відповідь засміявся.

— Ха-ха! Що? Печуть?… Так тобі й треба, зраднику! — і повернувся до своїх: — Отроки, ходімо! Нехай здихає, клятий пес!

Усі троє якийсь час дивилися, як мурашки густим шаром покривають усе тіло нещасного юнака і як він корчиться в нестерпних муках, а потім спокійно, мов зробили добре діло, попростували в гущавину лісу.

— У-у-у-м! У-у-у-м! — неслося їм услід відчайдушне благання і не знаходило відгуку. — У-у-ум! У-у-м!…

* * *

Невелику хижку — щоб було де прихилити голову — вої склали для князя за один день. Більшої і кращої Кий і не хотів. Навіщо — коли немає Цвітанки?

Поставили її на самому шпилі Києвої гори. Звідси було видно і Поділ, і Дніпро, і далеку Десну, що голубіла в імлі. А до Хоривового та Щекового дворищ — рукою подати.

Неподалік, на другому шпилі, волхв Ракша зі своїм родом зробив капище — святилище племені. На стовбурі старого гіллястого дуба прикріпив Світовида, привезеного з Росі, і він круглими золотими очима дивився з-під конопляного чуба в той бік, де вранці сходило сонце. До другого дуба прив’язав ідолище грізного бога грому Перуна — з чорними очима, сріблястими вусами і вогненною блискавицею в правій руці. А обабіч них порозвішував ідолів інших богів племені — Велеса і Мокоша, Берегині і Купайла, Водяника і Лісовика… Перед капищем, посередині зеленої галявини, що прилягала до урвища, з округлих валунів вимурував требище, побіля якого вдень і вночі горів священний вогонь.

Кий у своїй хатині бував рідко. Весь час, від зорі до зорі, гасав по ближніх і дальніх родах — збирав військо. І збирав успішно: всі, хто міг держати списа в руці, на перший поклик приходили зі зброєю і припасами. З Ірпеня Братан привів цілий полк ірпичів і став табором біля свого роду, Кінь прибув з трьома тисячами стугничів, а Щек кожного дня переправляв перевозом і рибальськими човнами воїв із-за Дніпра. Поляни наполегливо готувалися до рішучого бою з гуннами.

Одного дня, в післяобідню пору, в гирло Почайни зайшла така кількість човнів з військовим людом, що, здавалося, вода закипіла і вийшла з берегів. То прибули зі своїми ратями князі деревлянський та сіверянський.

Коли Києві сказали про це, він вбрався у свій кращий одяг, причепив до бока меча, через плече кинув червоне корзно і в супроводі Щека та кількох боляр швидко спустився на Поділ, узяв з собою стрия Межамира і попростував до причалу.

Обидва князі вже зійшли на берег і, стоячи на пригірку, дивилися, як вої швидко ставлять для них похідні намети, розпалюють вогнища і ладнають великі казани, щоб наварити для всього війська кулешу.

Кий віддав чолом: спочатку старшому з них — сивобородому сіверянському князю Гордомислу, а потім деревлянському — Ходоті.

Гордомисл був поважний міцний дідуган. Довге сиве волосся, перев’язане червоною стьожкою, вільно спадало йому на широкі плечі. Глибокі різкі зморшки покреслили його чоло, літа трохи пригнули колись високий стрункий стан, а ворожий спис залишив на лівій щоці глибокий шрам. Та погляд мав бистрий, гострий і владний.

Князь Ходота досягнув, мабуть, заледве двадцяти п’яти літ, а невисокий зріст, ясно-голубі веселі очі та юнацький безтурботний усміх робили його ще молодшим, майже ровесником Кия.

Князі повагом ступили назустріч Києві.

— Вітаю вас, князі, на полянській землі, — обняв їх Кий. — І щиросердно дякую, що відгукнулися на наш заклик…

— Ще б не відгукнулися!… Та, подолавши вас, гунни напали б і на нас! — відповів Гордомисл. — А якщо вдаримо гуртом, то, може, погромимо їх і відкинемо у степ…