Княжа гора

На лицi в бiлоï хати — двоє вiкон, мов очi, згори сiрiє витьопана негодою солом'яна стрiха, наче хата сiрою хустиною перев'язалась по самi брови. Мальви цвiтуть помiж хатою й грушею, а пiд грушею — збитий iз дощок стiл, за яким обiдали чи вечеряли погiдними днями лiта.

А коли це лiто густо пахло городиною й садовиною, аж дзвенiло нерозбавленою синькою далини, тужило горлицею в липах?

— Дiду та бабо, хто мiй батько?

Дiд Гордiй начебто й не почув над глиняною розмальованою мискою, в якiй парували молочнi галушки, а баба Килина зронила слова — як павутинки:

— Питай у матерi.

— Хто твiй батько? — аж перегодя перепитала мати голосом солодким, як гречаний мед. Полилась поглядом за похиленi ворота, наче очiкувала, що хтось появиться ось зараз iз зеленого виру горбатоï вулицi. — Вiтер…

— Хто? — не йнялось вiри.

— Авжеж, синку, не буває без батька, отож батька маєш, вiтер — батько у тебе.

— Вiтер? — тужили очi. — Який вiтер?

— А вiтер iз Княжоï гори.

Висока Княжа гора чорнiла лiсами скраю села, зi збри-жiв-хащiв де-не-де прозирали самотнi хати, наче хтось розгубив перламутровi мушлi, що бережуть таємницi.

— А чом у метрицi записано, що батько — Данило?

— У метрицi записано Данилом, а так — вiтер… Вiтер iз Княжоï гори…

Дивно спухають щоки, очi бубнявiють, губи вихоряться — й смiх вихлюпує з душi, бурунить iз горла, як весняний бурчак.

— Мати! Неси хутчiй миску!

— Навiщо тобi миска?

— Мати, неси хутчiй ложку та ще вкрай хлiба!

— Ложку маєш, i хлiба накраяно.

— Ось дiд Гордiй!.. Ось я!.. Мамо, я вiдсунусь вiд дiда, а ти отут помiж нами на столi постав миску, а в миску насип галушок! — Крiзь iскристi бризки смiху слова прориваються, мов срiбнi краснопери проти рiчковоï течiï. — Хай помiж нами сяде вiтер iз Княжоï гори, хай пообiдає, бо хiба ж не виголодався там, у пущах!.. Гей, вiтре Даниле, ходи-но з нами обiдати!

— Вiтер не голодний, — каже баба Килина. — Йому в лiсi є що з'ïсти й випити, в лiсi багато всякого добра.

Дiд Гордiй наче й не чує балачки, бо йому вуха завiшано сивою хмарою.

— Дитино, вгамуйся, — каже мати, — вiтер сам себе в обиду не дасть.

Бiжить до хати, приносить iз хати полумисок i розмальований у червонi вишнi великий ополоник, наливає iз засмаленого горняти молочних галушок до полумиска.

— О! — й сльози на вiях мерехтять, як мокрий снiг. — Сiдай, батьку-вiтре Даниле! Бо вiєш скрiзь, а дома найкраще!.. ïж, мати ще пiдсипле, ïж, у погрiбнику є ще кисляк у гладущику, i хлiб iще є на миснику, й старе сало в мiшку у коморi висить на гаку, й iще сушеницю торiшню не поïли, є пшоно, ти ïж, вiтре-батьку, ïж, батьку-вiтре…

Сльози бризкають з очей, наче опиняється в мерехтливому кущi з бризок-слiз, i дiд та баба сяють i ламаються в цьопу кущi, й мати, й стiл пiд грушею, й груша, й геть-чисто все, що потрапляє на очi. Бiжить вiд грушi в цьому болiсно-сяйливому кущi, сам — наче колючий кущ слiз, то вiн — сльози, то сльози — вiн, то село — плаче, й Княжа гора — плаче.