Княжа гора

Власне, хоча Княжа гора й вигинає ведмежу спину окрай села, починається вона в них одразу за садибою, за городом. Город немов розганявся пiд гору, й забракло духу, захляв, перечепився об найближчi стрiмчаки, розпластався рябою рядниною, де латками воронового крила лиснiє чорнозем, де жовтiє суглинок, де вирваними з лисячоï спини рудими жужмами свiтиться глина, де слизько зблискує глевкий глей, де застиглими струменями врiзнобiч порскнуло мiлким попелястим пiском. А на межi, яка швидше скидається на городьбу, в полинi й лободi навалено всякого штурпаччя й камiняччя, що за багато рокiв викопано на городi, а ще всiляке костомаччя — спробуй утям, чиє то костомаччя, з яких бачених чи небачених звiрiв, коли тим костомаччям так i пре з землi, хоч копай ти ïï весною, хоч копай ти ïï восени, а костомаччя не щезає, наче земля родить не тiльки картоплею та соняшниками, а й жовтим та бiлим костомаччям, еге ж, наче десь там у темному ïï глибу народжуються звiрi, там живуть, там помирають, а вже на бiлий свiт приходять ось таким костомаччям, що городь-бою вляглось на городнiй межi. А ще в тiй городьбi й кутасте камiння, яке чи в землi саме натесалось, бо ж земля таки вмiє й тесати, чи в якихось древнiх печерах його колись натесано й розгублено повсюдно, — ось дiд Гордiй, баба Килина й ти з матiр'ю знаходили й знаходите повсякчас, скидаєте на межу, бо ж куди його поскидаєш. А ще помiж каменiв i кiсток якого залiзяччя тiльки немає, й не зовсiм спите iржею: уламки всякоï потрощеноï зброï, рваний метал осколкiв, якiсь снаряди, якiсь патрони, якiсь мiни-тарелi, якiсь бойовi замки iз зотлiлими пружинами, якiсь стволи, якiсь ободи залiзнi — земля не переставала й не перестає плодоносити цим брухтом, вивергаючи його зi свого лона, й хто вiдає, скiльки його ще зосталось у темному глибу, де минулi вiки не сплять, а зiбрались у гурт i посилають у бiлий свiт своï дарунки… В якому своєму дитячому вiцi ти станеш на городнiй межi, на цiй городьбi, пориваючись поглядом i душею на Княжу гору, що затуляє крайнебо так, як мати затуляє вiд сонця долонею чоло, а городьба не пускає, вчепилась нездоланною силою. Княжа гора перед очима — немов картина, яку хочеш побачити зблизька, — й остерiгаєшся, бо не тiльки загадковiстю вiє вiд неï, а страхом, що шпильками протикає груди, й хоч стоïть лагiдний день, та з Княжоï гори немов обвалюються кам'янi громи, й кам'яними громами обвалюються на твою пам'ять легенди й перекази, якi доводилось чути про Княжу гору, а з тих билиць та небилиць перед зiр твiй виходять вовки та ведмедi, хиже та мирне птаство, грабiжники та розбiйники, половцi й татари, виходять духи нечистi, всяка лiсова потороча, що боïться денного свiтла й чаïться в глухих проваллях, а ще дивовижнi лiсовi луни, якi є чиïмись таємничими голосами, але нiкому не дано побачити, яким химерним дивовижам належать отi довгi та прозорi, кришталевого дзвону лiсовi луни. Ти прагнеш опинитись помiж таємниць Княжоï гори, там, де твiй батько блукає вiтром, де живе твiй батько-вiтер, хочеш зустрiтися з ним, вiдчути вiтер на дотик обличчям i руками, почути його прохолодний батькiвський шепiт, бо має ж батько сказати своïй дитинi якiсь добрi й такi потрiбнi слова шелесткою мовою вiтру, в тобi вiд очiкування зустрiчi з батьком-вiтром аж бринить i мало не порветься якась струна в єствi, — й ти чомусь не можеш полинути на Княжу гору, не можеш вiдiрватись вiд городьби, ноги твоï в землю повростали, як повростали картопля й соняхи, вишнi та яблунi. О батьку-вiтре з Княжоï гори, чи бачиш ти свого сина отут, пiд горою?!

У подолi Княжоï гори стоïть шатристий ясен, мов богатир у лiтах, а пiд шатристим ясеном хатка стара в iржаво-рудiй черепицi, наче в картатiй хустинi, свiтяться вiкна блакитними барвiнками, сiнешнi дверi навстiж розчинено — вiльно пташцi влетiти, вiльно хлюпнути леготу, вiльно подорожньому вступити…

Заграно, забубнено, бояри побуджено — Встаньте, бояри, встаньте, Коники посiдлайте, самi убирайтесь, Бо приïдемо ранком попiд високим замком, Будемо замки ламати, Марусину дiставати…

Ото бабi Килинi завше спiвається цiєï пiснi, коли веде тебе за руку повз оту барвiнкововiконну хатку пiд шатристим ясеном. Вiтається зi старенькою, як сама, зiгнутою колесом Онисею Гайдаржею, що виходить iз хатини до ворiт, i снують вони, давнi товаришки, тиху розмову, та, здається, переблискують у ïхнiй мовi нитки срiбнi та золотi, нитки бiлi та чорнi, а також зеленi й червонi. Двоє сiрих оченят сидять у пiдбрiв'ï в сивоï Гайдаржi, колесом зiгнутоï, i тремтить в очах по росi-сльозинi. Завжди в очах дзеркальна роса — хай весна, хай осiнь, хай зима.

Хай весна, хай осiнь, хай зима, а баба Килина з товаришкою Онисею Гайдаржею снують i снують барвистi нитки балачок, а з тих балачок проростає зелен-рута ïхнього вiдлетiлого колись життя, в яке тобi, здається, не прозирнути, але все ж прозираєш, бо такi в ïхнiх бесiдах нитки чародiйнi, що тчуть i тчуть живе минуле…

У садочку двi квiточки На свiтаннi були Та горiлочку пили, За малую та часиночку Найшли собi родиночку…