Кодло

Та, власне, нам і не було сумно. Взяти хоч би наш маскарад. Тоні був одним з небагатьох, хто серйозно поставився до завдання. Переважна більшість моїх колег — і я в тому числі — виглядали трохи хворобливо. Ну, дівчата ще туди-суди… Все ж таки видовище жінки в штанях вже практично нікого не травмує. Щоправда, були деякі особливо талановиті екземпляри, як от Ханна, — ця дівиця чомусь обрала костюм шекспірівських часів, а тоді чоловіки носили щільні панчохи і шорти у формі китайських ліхтариків. На огрядній Ханниній фігурі все це виглядало досить кумедно. Дафна, яка не змогла навіть зараз вийти з кімнати без макіяжу, якщо і була схожа на чоловіка, то лише на незворотньо голубого.

А от чоловіки — то взагалі було щось страшне. Суміш борделю з цирком. Деякі навіть не вважали за потрібне поголитись, зате косметикою намазюкались практично всі. Ну, напевне, вони відчували, що виглядають гротескно, тож і поводили себе відповідно — голосно і вульгарно. Проте, це було справді смішно.

— Погляньте, що мені дісталося! — заволав розмальований як гейша Еван, тримаючи в руках колечко, — Ти ба, жіноче щастя привалило! Мабуть все таки вийду заміж, а Боян? Себто, як тебе, Боанна?

— Угу, — відповів той, колупаючись у власній порції пирога, — І будеш місіс Фродо Баггінс. Чарівна пара.

— А в мене, панове, от що… — Дафна продемонструвала нам невеличкий залізний ключик, — Ну, і як це трактувати?

— Як-як… — зголосився Едгар, який, дивлячись в моє люстерко, підправляв собі туш на віях, — Звісно, за Фрейдом. Ключик вставляється в…

— Ах ти, розпусниця, — м’яко перервала його Дафна, — Тобі так пасує ця легка ненав’язлива аморальність…

Едгар заледве не розмазав туш по всьому обличчю.

— А в мене — пальчикова батарейка, — повідомила я, — Лише не кажіть, що це означає то саме.

— Я б сказав, але не скажу…

Поки ми обговорювали один одного і виколупували пророцтва з пирога, стався один неприємний інцидент. Ханна, вирішивши дістати ще один глечик пуншу, відійшла від нашого столу і наштовхнулася просто на Алекса. Ну, може, це якраз він на неї наштовхнувся.

— О, привіт, потворка! — гучно виголосив він. Колеги-бамбузлівці підтримали його дружнім реготом, — Тобі не варто одягати такі щільні шорти, а то весь твій квітучий бампер на видноті!

Я сиділа якраз зручно, щоб побачити всю гамму почуттів на обличчі нещасної. Не те щоб мені було її шкода, але, шляк, глядячи на її зблідле обличчя, я практично відчувала її сором! В її випадку зовсім не складно було потрапити у вразливу точку, як вчив наш "добрий доктор". Адже Ханна була одним суцільним — і чималим — хворим місцем… Якусь секунду вона стояла, завмерши, а потім з хрипким зойком вчепилася Алексу в патли. Хто б міг подумати — така тиха й сором’язлива — а тепер гамселить ворога як берсерк! Ми підхопились з-за столу і підтримали Ханну оплесками. Алекс не сподівався нападу, тож його оборона була малоефективною. Втім, їх швидко розняли. Ханна відразу ж, схлипуючи, побігла геть.

Алекс з ненавистю глянув на нас.

— Дочекаєтесь, — пообіцяв він.

Ми його одностайно проігнорували.

Після вечері ми всі зібралися на подвір’ї коло вогнища. Не знаю, що з ним зробили — все ж таки вчора був дощ — але вогонь палав бурхливо, як на багатті інквізиції. Втім, Боян знов потішив нас історичною інформацією — про смерть Патріка Гамільтона, попередника Нокса, котрого через несприятливі погодні умови палили понад шість годин. Ех, в наші часи все це можна було б зробити простіше, наприклад, за допомогою тієї ж побутової хімії.

В той час, коли ми з чарками пуншу в руках (як я дізналася, звався він Cock o’ the North, теж нічогенька собі назва) блукали навколо багаття, гріли руки і перемовлялися, пан Арт почав розповідь про місцеві вірування щодо сьогоднішньої ночі. Слід сказати, в професора Арта це виходило дуже переконливо — він говорив тихим голосом, напівприкривши повіки, і практично всі припинили розмови аби послухати оповідача.