Коханці Юстиції

Втім одного дня дійшло до неминучого: Юліус Ґродт вирушив у дорогу, забувши той ключ узяти. Чи сталося це випадково, а чи того разу він надумав перевірити жінчину лояльність і залишив коморний ключ навмисне, думки репортерів розходяться. Річ у тому, що Бланка-Меланія не могла не звернути увагу на особливе ставлення чоловіка саме до того ключа. Колись на її запитання, чому він завжди бере його зі зв’язки, коли їде в дорогу, Юліус Ґродт, як звично небагатослівний, тільки промимрив: «Живіть і не питайте». Щоправда, в інших публікаціях та звітах цю фразу передано як «Не питайте і не входьте».

Цього вистачило, щоб надалі Бланка-Меланія постійно жила з думкою про таємницю комори. Тож коли вона зауважила, що цього разу ключ від комори залишився у зв’язці, то відразу почала нелегку й виснажливу боротьбу зі спокусою. Їй нестерпно кортіло хоча б на мить зазирнути до забороненого простору. Але все-таки перемагав послух. Це було шалене над-зусилля її зазвичай паралізованої волі.

У день, коли Юліус Ґродт мав повернутися, вона сиділа на моріжку під карячкуватою грушею в їхньому саду й гаптувала сорочечку для меншого сина, який тут-таки, поруч із нею, грався зі старшим в олов’яні солдатики. Варто зазначити, що старшому синові Ґродта вже виповнилося п’ять років, меншому невдовзі мало стукнути два.

Невідь звідки надбіг той злощасний щур (за іншою версією, кіт чи навіть і кріль), який, укравши одного зі солдатиків — здається, навіть головного командувача, — погнав із ним доріжкою вздовж прибудов. Малюк розревівся, старший також був готовий от-от зайтися плачем на таке підле зухвальство. Бланка-Меланія кинулася навздогін за крадієм, тим більше, що той щур (тхір? шнир? жук? жук-рогач? гнойовик? скарабей? горностай?), а може, навіть і вуж, або черв, або змій, повз із украденою цяцькою доволі важкувато, і наздогнати його, здавалося, не було б аж так неможливо. От лише в мить, коли Бланка-Меланія вже збиралася накрити клятого щура (павука? хом’яка? ховраха? байбака?) своїм твердо накрохмаленим очіпком, той зграбно прослизнув до комори через шпару під дверима.

«Ах ти ж, — подумала Бланка-Меланія, — ну зараз я тобі...» Вона метнулася по ключі і швидко знайшла у зв’язці той єдиний, яким ще ніколи не користувалася. Їй насилу вдалося повернути неслухняний ключ у замку, проте ніяк не вдавалося витягнути його. Вона так і лишила всю зв’язку зі встромленим у замок ключем назовні, сама ж увірвалася до комори.

Зрозуміло, що ніякого олов’яного полководця вона там не знайшла (чи він узагалі існував на світі?), а знайшла натомість... Ну так, тлінні, переважно на стадії скелетування, рештки: спершу однієї служниці, потім другої, потім усіх. Земля, тут і там хаотично розрита, попливла в неї з-під ніг, і вона знепритомніла від жаху та смороду.

8

Не знати, як довго пролежала вона поруч із розверзлими ямами. До життя її повернули дедалі гучніші дитячі захлинан-ня, що долинали знадвору. Здушуючи у грудях крик розпачу, Бланка-Меланія вийшла з комори і спробувала знову зачинити її на ключ. Як і першого разу, він повернувся в замку, але не давався витягнути. Вона промучилася з ним добру годину. Діти стояли поруч, не перестаючи ревіти. Сонце хилилося до заходу. Чоловік мав от-от над’їхати: він завжди устигав повернутися до смеркання.

Бланка-Меланія саме відокремлювала зв’язку від коморно-го ключа, коли в’їзна брама знайомо заскрипіла й у двір заїхав бричкою господар. Жінка стрімко відійшла подалі від комори й ламкими ногами подріботіла йому назустріч.

Сівши в покої вечеряти, Юліус Ґродт почав неквапом розпитувати її про останні новини. «Чому ви, пані моя, такі бліді?» — раптом запитав він. «Я недобре почуваюся, в мене місячка», — пролопотіла вона доволі безглузде пояснення. «Ви мали її вже на тому тижні», — нагадав чоловік. Після тяжкої хвилинної паузи він запитав, чи не ходила вона до комори. «Як я могла, пане, — була відповідь, — у вас же ключ». По цих словах вона вдруге знепритомніла.

Тоді ж, як знову розплющила очі, чоловік уже нависав над нею всім своїм ґренадерським зростом і побрязкував злощасною зв’язкою. «Де той ключ?» — запитав він чи не вдесяте. «Хіба ви не мали його зі собою?» — відповіла запитанням Блан-ка-Меланія. Тяжко зітхнувши й не мовивши більше ні слова, Юліус Ґродт вийшов з покою.

Коли за чверть години він розлючено крокував від комори назад до будинку, старший з дітей уже зникав за брамою. Матінка наказала йому квапитися з усіх сил і скликати на поміч усіх зустрічних, а передусім її брата з кузеном. Сама ж вона, взявши на руки молодшого, встигла забігти в недобудовану вежу, де забарикадувалася в тісній, не просторішій за клітку для папуги, кімнатчині на п’ятому поверсі. З вікна можна було бачити шматок околиці та дорогу, і Бланка-Меланія дедалі частіше запитувала хлопчика, чи не здіймається курява, чи не видно її братів верхи на конях.