Нині на місці страти коло стін синагоги в С. є пам’ятна стела розстріляним. На ній зазначено справді двадцять сім імен та прізвищ. Але чи всі вони належать тим, кого знищили саме там і тоді? Ні. Принаймні одне ні. Бо це ім’я та прізвище друга «Крука», і його точно не розстріляно 17 листопада. Його якщо колись і розстріляно, то принаймні після 28 листопада. Таємний в’язничний звіт про його перебування на тортурах і в камері смертників у 20-х листопадових числах не залишає сумнівів: «Крук» на той час усе ще живий.
Звідси доволі простий висновок: серед двадцяти сімох розстріляних був принаймні один, чийого імені на стелі не вказано. Таких може бути й більше, але з точністю можемо стверджувати про одного.
Адже з числами як то з числами, і кожному 14-му передує своє 13-те.
13 листопада, в суботу, трапилося те, що завадило «Сансарі» здійснити свою недільну акцію.
Квиток на прем’єру він викупив одним із перших — щойно в газетах оголосили про початок продажу. Розглядаючи вивішений на стіні поруч із касою план глядацької зали, «Сансара» деякий час вагався щодо ряду. Перші два було заброньовано під запрошення для найвищих достойників. «Сансара» мусив зробити вибір між третім і четвертим. Дуже бажаним було місце, розташоване лівіше від місця його майбутньої жертви й максимально близько до проходу — бічного або центрального. «Сансара» збирався стріляти в ліву скроню. Від часів, коли він опанував пістолетну стрільбу на численних таємних вишколах, його правиця діяла доволі впевнено, і шанси на влучення з першого разу стояли незле.
Втім розташованих лівіше місць як навмисне у продажу вже не було, й «Сансарі» довелося придбати квиток на протилежній від бажаної половині партеру. Це додавало незручностей під час виконання, однак зовсім не скасовувало задуманого. Існувала велика ймовірність, що високий представник окупаційної влади перед початком або по закінченні вистави полізе на сцену з промовою. Тут йому і смерть, вирішив «Сансара».
13 листопада перед полуднем «Сансара» передав свій безцінний «вальтер ППК» та яйцевидну гранату М-39 другові «Дуґла-су». Той віднедавна влаштувався до театру робітником сцени. В останню мить перед тим, як залу відчинять і до неї почне стіка-тися публіка, «Дуґлас» мав покласти згорток зі зброєю точнісінько під «Сансариним» місцем у третьому ряду. «Сансара» волів би обійтися без жодного спільника, але припускав, що з огляду на появу в театрі найгрубших німецьких риб ґестапо може влаштувати обшук глядачів безпосередньо перед входом. Тому проносити зброю самому здалось йому надто нерозважним. Друг «Дуґлас» не спитав, як «Сансара» уявляє собі перебіг подій після вчинення замаху. Обидва любили імпровізацію — й не тільки в музиці. Шанси на щасливу втечу «Сансари» після доконаної акції вони так само не обговорювали. Друг «Дуґлас» мав зникнути безслідно — і з театру, і з міста — відразу ж по тому, як «Сансара» займе своє місце в партері згідно з придбаним квитком.
Усе інше звалося довірою. «Дуґлас» належав до того ж неформального гуртка всередині Організації, що й «Сансара». То були так звані «містові» або ж «центрові» — прихильники західних демократій, ліберального анархізму та вільного кохання, внутрішньо дедалі відчутніше незгодні з авторитарним курсом Проводу.
Невдовзі їх по черзі й до останнього ліквідовуватиме внутрішня служба безпеки. Але тим часом вони ще слухають гар-лемський джаз, а на своїх таємних зібраннях заварюють собі особливі чаї, вигадують щоразу вибуховіші коктейлі й дискутують про Гамсуна, Ґанді, про час і буття та Езру Паунда.
Подруга «Мімі» теж належала до «містових». Усе в ній було вельми особливе — і псевдо зокрема. Жінки в Організації зазвичай отримували (чи й самі собі вибирали) щось традиційніше та зрозуміліше: «Ольга», «Наталка», «Полтавка», «Небога», «Чайка».
«Мімі» мріяла стати акторкою й виступати в міському театрі. Її вже переглядали в кількох аматорських проектах, але остаточного рішення дирекція не ухвалювала. Тим часом їй доводилося перебиватися бозна-якими приробітками. Наприклад, у вуличній живій рекламі. «Сансарі», зрештою, теж.