Але
У будь-який час
Я майже впевнений, що в той час, коли я розмовляв з доктором Бридом в Іліумі, зростаючим
Коли я розмовляв з доктором Бридом в Іліумі, Анджела, Франклін та Ньютон Гоніккери вже мали у своєму розпорядженні зернятка льоду-дев’ять, зернятка, вирощені їхнім батьком, так би мовити, скалки великої брили.
Що станеться з тими трьома скалками, було, я впевнений, головною турботою мого
Поки що я не можу сказати ще щось про
Після неприємного інтерв’ю з доктором Бридом у Дослідній лабораторії Загальної сталеплавильної компанії я потрапив до рук міс Фауст. Їй було велено виставити мене геть. Однак я зумів умовити її спершу показати мені лабораторію покійного доктора Гоніккера.
По дорозі я спитав, чи добре вона знала Гоніккера. Лукаво усміхнувшись, вона відповіла відверто й розумно.
– Не думаю, що його так легко було пізнати. Розумієте, коли люди кажуть, що «знають» когось, добре чи не дуже, ідеться про особисті таємниці: були вони посвячені в них чи ні. Люди мають на увазі інтимні речі, сімейні справи, любовні історії, – сказала мені ця мила стара леді. – У житті доктора Гоніккера мало місце все, що буває в кожної живої людини, але для нього це не було головним.
– А що ж тоді було? – спитав я.
– Доктор Брид часто повторює мені, що головним для Гоніккера була істина.
– Ви з ним не згодні?
– Не знаю, згодна чи ні. Просто мені важко зрозуміти, як істина, тільки істина, може замінити людині все.
Міс Фауст дозріла до прийняття боконізму.
– Ви коли-небудь розмовляли з доктором Гоніккером? – спитав я міс Фауст.
– Авжеж, розмовляла, і багато.
– Щось із цих розмов запам’яталося?
– Було якось… Він заявив, що я не зможу сказати йому жодної абсолютної істини. А я сказала: «Бог – це любов».
– І що він на це?
– Він сказав: «Що таке Бог? Що таке любов?»
– Хмм…
– Але ж, знаєте, Бог – це дійсно любов, – сказала міс Фауст, – незалежно від поглядів доктора Гоніккера.
Приміщення, де знаходилась лабораторія Фелікса Гоніккера, було розташоване на шостому, останньому, поверсі будівлі.
Вхід був перегороджений фіолетовим шнуром, мідна табличка на стіні пояснювала, чому це священний об’єкт:
«У ЦЬОМУ ПРИМІЩЕННІ ДОКТОР ФЕЛІКС ГОНІККЕР, ЛАУРЕАТ НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ З ФІЗИКИ, ПРАЦЮВАВ ОСТАННІ ДВАДЦЯТЬ ВІСІМ РОКІВ СВОГО ЖИТТЯ. ТАМ, ДЕ ЗНАХОДИВСЯ ВІН, ПРОЛЯГАВ ПЕРЕДНІЙ КРАЙ НАУКИ. ЗНАЧЕННЯ ЦІЄЇ ЛЮДИНИ ДЛЯ ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА НЕОЦІНЕННЕ».
Міс Фауст запропонувала зняти шнур, щоб я міг увійти й ближче познайомитися з привидами, які могли там бути. Я погодився.
– Тут усе залишається, як було при ньому, – сказала вона, – тільки гумові стрічки викинули – вони лежали на одному зі столів.
– Гумові стрічки?
– Не питайте мене, для чого вони йому були потрібні. Узагалі не питайте, що тут до чого.
Старий залишив лабораторію після себе в повному безладі. Перше, що впало мені в очі, були дешеві іграшки, розкидані повсюди. Паперовий змій зі зламаним хребтом. Іграшковий гіроскоп йо-йо із закрученою мотузочкою – хоч зараз бери та верти. Дзиґа. Трубка для мильних бульбашок. Акваріум із замком та двома черепахами.
– Йому подобались крамниці, де «все по десять центів», – сказала міс Фауст.
– Бачу, що так.
– Кілька його найвідоміших експериментів він виконав на обладнанні, що коштувало менше одного долара.
– Зекономлений пенні – це пенні зароблений.
Там, звісно, було також багато звичайного лабораторного обладнання, але порівняно з дешевими, яскравими іграшками воно здавалося тьмяним, незначним.
Стіл Гоніккера був увесь завалений листами.
– Мені здається, що він ніколи не відкривав цих листів, – промовила міс Фауст. – Хто хотів одержати відповідь, мусив дзвонити йому по телефону або з’являтися особисто.
А ще на столі стояла фотографія в рамочці. Я побачив її зі зворотного боку й спробував відгадати, що на ній зображено.
– Його дружина?
– Ні.
– Хтось із його дітей?
– Ні.
– Він сам?
– Ні.