Колиска для кішки

«Усе кругами та кругами обертаємося ми

Зі свинцевими ногами й олов’яними крильми».

Але вампітери зникають і вампітери з’являються, каже нам Боконон.

У будь-який час карас насправді має два вампітери: вагомість одного зростає, другого — зменшується.

Я майже впевнений, що в той час, коли я розмовляв з доктором Бридом в Іліумі, зростаючим вампітером мого карасу була саме ця кристалічна форма води, цей блакитно-білий клейнод, це сім’я лихої долі, що зветься лід-дев’ять.

Коли я розмовляв з доктором Бридом в Іліумі, Анджела, Франклін та Ньютон Гоніккери вже мали у своєму розпорядженні зернятка льоду-дев’ять, зернятка, вирощені їхнім батьком, так би мовити, скалки великої брили.

Що станеться з тими трьома скалками, було, я впевнений, головною турботою мого карасу.

25 Головна риса доктора Гоніккера

Поки що я не можу сказати ще щось про вампітери мого карасу.

Після неприємного інтерв’ю з доктором Бридом у Дослідній лабораторії Загальної сталеплавильної компанії я потрапив до рук міс Фауст. Їй було велено виставити мене геть. Однак я зумів умовити її спершу показати мені лабораторію покійного доктора Гоніккера.

По дорозі я спитав, чи добре вона знала Гоніккера. Лукаво усміхнувшись, вона відповіла відверто й розумно.

— Не думаю, що його так легко було пізнати. Розумієте, коли люди кажуть, що «знають» когось, добре чи не дуже, ідеться про особисті таємниці: були вони посвячені в них чи ні. Люди мають на увазі інтимні речі, сімейні справи, любовні історії, — сказала мені ця мила стара леді. — У житті доктора Гоніккера мало місце все, що буває в кожної живої людини, але для нього це не було головним.

— А що ж тоді було? — спитав я.

— Доктор Брид часто повторює мені, що головним для Гоніккера була істина.

— Ви з ним не згодні?

— Не знаю, згодна чи ні. Просто мені важко зрозуміти, як істина, тільки істина, може замінити людині все.

Міс Фауст дозріла до прийняття боконізму.

26 Що таке Бог?

— Ви коли-небудь розмовляли з доктором Гоніккером? — спитав я міс Фауст.

— Авжеж, розмовляла, і багато.

— Щось із цих розмов запам’яталося?

— Було якось… Він заявив, що я не зможу сказати йому жодної абсолютної істини. А я сказала: «Бог — це любов».

— І що він на це?

— Він сказав: «Що таке Бог? Що таке любов?»

— Хмм…

— Але ж, знаєте, Бог — це дійсно любов, — сказала міс Фауст, — незалежно від поглядів доктора Гоніккера.

27 Люди з Марса

Приміщення, де знаходилась лабораторія Фелікса Гоніккера, було розташоване на шостому, останньому, поверсі будівлі.

Вхід був перегороджений фіолетовим шнуром, мідна табличка на стіні пояснювала, чому це священний об’єкт:

«У ЦЬОМУ ПРИМІЩЕННІ ДОКТОР ФЕЛІКС ГОНІККЕР, ЛАУРЕАТ НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ З ФІЗИКИ, ПРАЦЮВАВ ОСТАННІ ДВАДЦЯТЬ ВІСІМ РОКІВ СВОГО ЖИТТЯ. ТАМ, ДЕ ЗНАХОДИВСЯ ВІН, ПРОЛЯГАВ ПЕРЕДНІЙ КРАЙ НАУКИ. ЗНАЧЕННЯ ЦІЄЇ ЛЮДИНИ ДЛЯ ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА НЕОЦІНЕННЕ».

Міс Фауст запропонувала зняти шнур, щоб я міг увійти й ближче познайомитися з привидами, які могли там бути. Я погодився.

— Тут усе залишається, як було при ньому, — сказала вона, — тільки гумові стрічки викинули — вони лежали на одному зі столів.

— Гумові стрічки?

— Не питайте мене, для чого вони йому були потрібні. Узагалі не питайте, що тут до чого.

Старий залишив лабораторію після себе в повному безладі. Перше, що впало мені в очі, були дешеві іграшки, розкидані повсюди. Паперовий змій зі зламаним хребтом. Іграшковий гіроскоп йо-йо із закрученою мотузочкою — хоч зараз бери та верти. Дзиґа. Трубка для мильних бульбашок. Акваріум із замком та двома черепахами.

— Йому подобались крамниці, де «все по десять центів», — сказала міс Фауст.

— Бачу, що так.

— Кілька його найвідоміших експериментів він виконав на обладнанні, що коштувало менше одного долара.

— Зекономлений пенні — це пенні зароблений.

Там, звісно, було також багато звичайного лабораторного обладнання, але порівняно з дешевими, яскравими іграшками воно здавалося тьмяним, незначним.

Стіл Гоніккера був увесь завалений листами.

— Мені здається, що він ніколи не відкривав цих листів, — промовила міс Фауст. — Хто хотів одержати відповідь, мусив дзвонити йому по телефону або з’являтися особисто.

А ще на столі стояла фотографія в рамочці. Я побачив її зі зворотного боку й спробував відгадати, що на ній зображено.

— Його дружина?

— Ні.

— Хтось із його дітей?

— Ні.

— Він сам?

— Ні.

Тоді я глянув на знімок. Це було зображення скромного військового меморіалу перед будівлею суду в якомусь містечку. У центрі меморіалу стояв камінь з іменами мешканців, що загинули на різних війнах, і я подумав, що фотографію зробили заради цього каменя. Імена можна було прочитати, я чогось чекав, що побачу серед них ім’я Гоніккера. Але його там не було.

— Це одне з його хобі, — сказала міс Фауст.

— Що саме?

— Фотографувати пірамідки гарматних ядер на газонах у різних містах. Очевидно, форма пірамідки на цьому знімку чимось його вразила.

— Зрозуміло.

— Він був надзвичайною людиною.

— Безперечно.