Читаем Конотоп полностью

— В’яжіть їх ще раз, хлопці, — сказав старшина козаків у чорному, — до мішків потягнулись, отже — грабівники. Дивіться, чи ще таких нема.

— Є ще один! — вигукнув козак у чорному, прямуючи до мене. Ось це — сюрприз! Мене, майже героя Великої Конотопської битви, прийняти за нікчемного мародера? Та я… Але твердий розрахунок вчасно повернувся до мене і я лагідно звернувся до козака в чорному:

— Господь з тобою, сину мій (хоча козак у чорному годився мені в батьки. — Авт.С.), який я тобі грабіжник, я — особа духовного звання, чернець і схимник. Безсрібенник.

— Прости, отче, але ходімо до пана осавула, — твердо сказав козак у чорному, і ми підійшли до старшини.

— Слава Ісусу Христу! — привітався я з осавулом у чорному.

— Слава навіки Богу! — відповів осавул. — Ви щось хочете мене спитати, отче. — Він був, без сумніву, шляхетного походження, тримався з гідністю, але без бундючности.

— Чому мене заарештували? — спитав я його.

— Ви вільні, — посміхнувся осавул у чорному. — Беріть свій мішок і йдіть собі.

— В мене нема мішка! — розлютився я, — та ви що? Ви за кого мене, я особа духовного звання! Я — піп! Майже.

— Гаразд, отче, — спокійно мовив осавул у чорному. — Ми вам повірили, але ви ж бачите, що довкола діється, грабують мертвих, тому з такими ми нещадні.

— А що буде з цими? — спитав я, вказуючи на зв’язаних запорожців.

— Кара! — відповів осавул у чорному. — Якщо ти справді священик, можеш висповідати їх, все-таки не бусурмани.

Козаки в чорному сіли на коней і поїхали у напрямку поблизького грабового ліска. Я бігцем кинувся за ними. Коли я наздогнав козаків у чорному, обох мародерів уже було повішено на молодих грабчуках, вони висіли вже сині з висолопленими язиками і вибалушеними очима, і вітерець розгойдував їх тіла. Козаки в чорному спочивали в затінку дерев, їх коні пасли неподалік. Картина була майже ідилічною: стомлені воїни палять люльки, коні пасуть траву, отаман думу думає, лиш не вистачає, щоб якийсь Мамай на кобзі заграв, — була б завершена картина козацького побуту XVІІ ст. Символ! Але — повішені запорожці, що погойдуються над козацькими головами в чорних кучмах з червоними шликами?…

— Пане осавуле, — підійшов я до старшини козаків у чорному, — дозвольте спитати вас.

— Питай, отче, — хитро посміхнувся осавул, — я бачу, що ти не піп, очевидно, літописа пишеш, то я готов відповісти, шаную вчених осіб. Тобі, мабуть, цікаво знати, хто ми?

Я ствердно закивав головою, і мені стало трохи моторошно від цього розумного осавула з манерами владного і шляхетного лицаря, вбраного у таке незвичне для козака вбрання. Все чорне, лише пояс і шлик — вогненно-червоні!

— Ми — сотня спеціального призначення, — сказав осавул, — підпорядковуємось особисто його ясновельможності гетьману Виговському. Маємо надзвичайні повноваження — арештовувати тих, кого треба, і карати винних. Мародерів, ґвалтівників, шпигунів, зрадників та заколотників маємо право карати на горло без суду. Нас ще називають Чорна сотня.

— А якщо… якщо…

— Якщо ми повісимо невинного, — випередив моє запитання осавул, і я здригнувся: він уміє читати думки.

— Вішаємо ми лише злочинця, якого впіймано на місці злочину, доноси не розглядаємо, скарги беремо до уваги лише тоді, коли це дасть змогу зловмисника впіймати на гарячому. Навіть його ясновельможність не може нам наказати стратити когось, якщо ми — Чорна сотня — не впіймали його на місці злочину. Ось ці двоє, — осавул випустив тютюновий дим угору, де висіли повішені запорожці, — винні чи не винні?

Я зволікав з відповіддю, було якось не по собі, з одного боку сам бачив — оббирали вбитих, з другого — підтвердити їх вину, це — докластись до їх страшної страти. Я ніяково мовчав.

— Мовчиш, інтеліґенте, — несподівано жорстко сказав осавул у чорному. — Мішочника не хочеш мішочником назвати, ніби не знаєш, що мішочник — ворог України! Злодія злодієм не визнаєш! Слово «мародер» не можеш артикулювати своїм вченим язиком! Боїшся правди! Боїшся крови! Боїшся відповідальности! А хто буде катову роботу виконувати? Думаєш, я не хотів би собі на хуторі бджіл розводити, мудрі книги читати, поезії складати та вести філософські розмови вечорами за чаркою доброї горілки з мандрівним любомудром? Думаєш, я не хотів би своїм діточкам під час виховання у них милосердя та толерантности сказати: «Дивіться, діточки, ось цими руками я жодної живої істоти роду людського не вбив». А я — вбивав, вбиваю і буду вбивати, і через таких, як ти, перебираю свою міру зла. Через таких, як ти, ми не маємо ще ні Держави, ні правди, ні гонору в світі! Церква Христова у нас і та під чужим омофором, бо такі, як ти, боїтеся не лише крови, а ще й такого незначного і плинного слова, як «канонічність»! Інтеліґенти!

Осавул, так само, як вибухнув, замовк і довго та зосереджено палив люльку.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Адриан Моул и оружие массового поражения
Адриан Моул и оружие массового поражения

Адриан Моул возвращается! Фаны знаменитого недотепы по всему миру ликуют – Сью Таунсенд решилась-таки написать еще одну книгу "Дневников Адриана Моула".Адриану уже 34, он вполне взрослый и солидный человек, отец двух детей и владелец пентхауса в модном районе на берегу канала. Но жизнь его по-прежнему полна невыносимых мук. Новенький пентхаус не радует, поскольку в карманах Адриана зияет огромная брешь, пробитая кредитом. За дверью квартиры подкарауливает семейство лебедей с явным намерением откусить Адриану руку. А по городу рыскает кошмарное создание по имени Маргаритка с одной-единственной целью – надеть на палец Адриана обручальное кольцо. Не радует Адриана и общественная жизнь. Его кумир Тони Блэр на пару с приятелем Бушем развязал войну в Ираке, а Адриан так хотел понежиться на ласковом ближневосточном солнышке. Адриан и в новой книге – все тот же романтик, тоскующий по лучшему, совершенному миру, а Сью Таунсенд остается самым душевным и ироничным писателем в современной английской литературе. Можно с абсолютной уверенностью говорить, что Адриан Моул – самый успешный комический герой последней четверти века, и что самое поразительное – свой пьедестал он не собирается никому уступать.

Сьюзан Таунсенд , Сью Таунсенд

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее / Современная проза
Последний
Последний

Молодая студентка Ривер Уиллоу приезжает на Рождество повидаться с семьей в родной город Лоренс, штат Канзас. По дороге к дому она оказывается свидетельницей аварии: незнакомого ей мужчину сбивает автомобиль, едва не задев при этом ее саму. Оправившись от испуга, девушка подоспевает к пострадавшему в надежде помочь ему дождаться скорой помощи. В суматохе Ривер не успевает понять, что произошло, однако после этой встрече на ее руке остается странный след: два прокола, напоминающие змеиный укус. В попытке разобраться в происходящем Ривер обращается к своему давнему школьному другу и постепенно понимает, что волею случая оказывается втянута в давнее противостояние, длящееся уже более сотни лет…

Алексей Кумелев , Алла Гореликова , Игорь Байкалов , Катя Дорохова , Эрика Стим

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Разное