Конотоп

Василь Кожелянко Конотоп

Роман

Події, описані в цій книжці, ніколи й ніде не відбувалися. Усі збіги географічних назв, назв часописів, власних імен і характерів є абсолютно випадковими.

І була битва року Божого 1659-го, дня 28-го і дня 29-го теплого місяця червня, що його ще ійунем називають.

Битва як битва. Цілком пристойна битва, витримана в естетиці пізнього середньовіччя. Таких у ті веселі часи по Европі відбувалось не рідше, ніж тепер футбольних матчів у тій же неспокійній частині тверді земної, на захід від Уральських гір. Привід для війни тоді легше було знайти, ніж сучасному пиякові — причину напитись: якийсь начальник щось не так сказав, сусід під час полювання вторгнувся зі своїми псами у пшеницю твоїх сервів, піддані іншого сусіда звабились на чергову модну релігійну єресь, уряд податки знову не добрав, а парламент їх в черговий раз не знизив, дружина лається, погода псується, коханка вимагає… геополітика, зрештою, змушує — словом, війна! Війна в усі часи була справою економічною. Бажання якомога вишуканіше відправити до праотців свого ворога стимулювало розвиток металурґії, хімії, механіки, металообробки, а також картографії, інженерної справи, геодезії, мостобудування, маркшейдерства, крім того — ткацтва, кравецтва та виготовлення прегарних золочених позументів, шевронів, ґудзиків. Ще варто відзначити вклад війни у вирішення такого актуального у всі часи питання, як зайнятість населення, суть боротьба з безробіттям. Знову ж таки, демографічне реґулювання… А вклад у мистецтво? Який величезний вклад у народну та авторську творчість зробила війна! Епоси, саґи, думи, одна «Енеїда», як у редакції Вергілія, так і у версії Івана Петровича, чого варті? Суцільна дума про невмирущого!

Однак примхлива історія з тими битвами нерідко виробляла всілякі кумендні штуки: часом п’яну вовтузню двох забіякуватих феодалів підносить на п’єдестал епохально-доленосних герців, а іноді справді масштабну кампанію армій зносить до рівня пересічної тактичної сутички. Наприклад, що було 1242-го року на Чудському озері, де кількатисячна бригада професійного татаро-руського війська під орудою хана Олександра Невського побила сотню з гаком німецьких волоцюг у рицарському званні? Нас вчили — Льодове побоїще. Вчили, називається. Але нас не вчили, що інший, ніж стався, вислід битви під Полтавою 1709-го року міг би кардинально змінити усю геополітику Східної Европи на подальші 200-300 років. То хіба можна вживати слово «історична наука» стосовно нашого 50-70-річного минулого? Нас[1] чомусь не вчили, що у XVІІ столітті була така собі битва під Конотопом, яка має всі підстави, аби бути названою «Конотопським побоїщем». Бо це була класична битва доби пізнього середньовіччя з усіма найсуттєвішими її атрибутами: вторгнення іноземної армії на чужу територію, перемога за чисельної переваги противника, коаліція з вчорашнім супостатом заради політичних інтересів за формулою «ворог мого ворога — мій друг», і навіть — з невмінням осягнути історичну перспективу і скористатися як слід зі своєї перемоги. Тодішні інтервенти теж не були личчям шиті і про людське око запасались таким собі юридичним документом, як Переяславська рада, що відбулася 5 років перед тим. Хоча «радою» та подія стала пізніше, в потрактуванні істориків, заанґажованих вєлікоруской ідєєй.