Конотоп

А тоді це був такий собі пакт між двома майже рівними сюзеренами про військову поміч. Український військовий диктатор тих часів генерал армії Богдан Хмельницький, відчуваючи, що йому бракує військового союзника у війні з Польщею, вирішив заручитись підтримкою когось із сильних на той час у тім районі чинників. Найкращим союзником могла би бути Швеція, — разом вони б затиснули Польщу у залізні лещата і Хмельницький би взявся до розбудови своєї абсолютної влади в Україні, через 100-200 років це назвали би-державотворенням. Але Швеції на той час вже обридло воювати з Польщею. Непоганим союзником могла би бути Туреччина: султан міг би попросити кримського хана не зраджувати козаків так часто, а у військовому сенсі спільна українсько-татарська армія на той час була непереможною. Але султан не хотів мішатися до україно-польської тяганини, і хан чинив собі, як йому Аллах на душу покладе. Тому залишалась — Москва. Тим більше, що московського царя уже тягнуло до великої европейської політики. В січні 1654-го року болярин Бутурлін у шубі, підбитій соболями, приїхав до українського міста Переяслава, де і відбулася українсько-московська «рада». Так і так, каже боярин, ми допоможемо військовою силою, прищучимо ляхів, а ви за це, козаки, нам нічого не будете винні, пануйте собі у своїй сторонці, ми з царем Алєксєй-Михаличем спимо і бачимо в кольорових снах Суверенну Соборну Самостійну Україну-неньку (мать, по-нашому) в етнічних кордонах — від Сяну до Дону, під синьо-жовтою хоругвою і печаткою із знаком великого князя Володимира Святого — Золотим Тризубом, словом, розбудовуйте Державу, браття, для нашої кацапської втіхи… Думаєте, диктатор України Богдан Хмельницький боляринови Бутурлінови і цареви Алєксєй-Михаличу повірив? Не повірив, бо не був дурний, але грамоту підмахнув. Прозріння наступило одразу ж після того, як Богдан Хмельницький підписав ці переяславські статті, він цілком справедливо спитав боярина, коли московський цар складе присягу українській стороні на т.зв. pacta conventa, як це роблять польські королі. На це боярин заявив, що цар є самодержець, править, як той кіт, сам по собі, і своїм підданим не присягає… Що було далі, відомо.

Але вся ця московська неволя могла тривати лише п’ять літ, якби українські генерали зуміли правильно скористатись блискучою перемогою українського реґулярного війська над московськими інтервентами під Конотопом 1659-го року.

Що ж відбулося року Божого, 1659-го від Різдва Христового, дня 28-го і дня 29-го літнього місяця червня, що його ще ійунем називають?

Достеменно можна сказати лише одне: списами скородили московські ребра. Цей факт зафіксував у своїх поетичних фантазіях на історичні теми непоганий, як на XІX століття, поет Тарас Шевченко. Український і — що важливо — україномовний!

Історики пишуть детальніше. Добрий історик і геть поганий політик Михайло Грушевський повідомляє:

«З початком 1659 року гетьман Іван Виговський пішов до Дніпра, аби приборкати своїх противників — сепаратистів, що знов підняли голови, як Москва була виступила против Виговського, коли проти нього вирушило окупаційне московське військо, він уступився за Днипро, а московський експедиційний корпус почав був підбивати собі сіверську Україну і обложив полковника Гуляницького в Конотопі. Виговський же діждав ся татарських союзників по антимосковській коаліції і з ордою рушив під Конотоп. Московське військо не мало докладних відомостей про його сили, рушило на зустріч тай попало в два огні, між козаків і татар. Став ся погром небувалий: знищено ціле військо московське, двох московських воєвод попало в неволю. Трубецкой покинув Конотоп і подав ся скорше з України. Все було тепер в руках Виговського». (Цитата з «Ілюстрованої історії України» — неточна. — В.К.).