Конотоп

Ні, панове, Автовізієві не снилась Конотопська битва 1659-го року, що могло би виправдати подальший історичний антураж цієї правдивої розповіді, на жаль, Автовізій Самійленко снив холодне пиво. Багато пляшок та баночок з імпортним і нашим пивом у маґазинних холодильниках з прозорими дверима, ось він відчиняє двері, бере холодну запітнілу пляшку Гайнекена, зубами зриває металеву закупорку, п’є… але в роті все одно сухо і не минає огидний смак металу… ох, не треба було зубами відкривати пляшки…

Разів вже зо п’ять сердито теленькав телефон, але Автовізій спав… Десь коло десятої години ввійшов Воланд. Він був одягнутий так, як це описав один київський фіксатор: у сірому іноземному костюмі і сірому же, хвацько заломленому, береті, одне око було чорним, а інше — зеленим і т.д. З ним був кіт Бегемот, що ніс тацю з білим хлібом, чорною ікрою у вазочці, білими маринованими грибами на тарілочці, щось в кастрюлі і нарешті — горілку в круглястому ювелірчиному графині, і що характерно, спітнілому від холоду…

Автовізій з титанічними зусиллями підняв титанові повіки, і замість кота Бегемота з грибами і горілкою побачив свого колеґу — головного редактора газети «Ніч» Семена Черевичника, він тримав у руках тацю, на ній були якісь гриби, але горілки не було. Автовізій перевів погляд на Воланда і спитав, із зусиллями ворушачи розпухлим язиком:

— А де кіт Бегемот з ювелірчиним графином?

— Старий, — заторохтів Семен, — я розумію, що ти не похмелявся, але тут є цікава справа. — Він поклав тацю з грибами на столик і вийняв із поліетиленового пакета кілька пляшок мінеральної води, одну відкупорив, простягнув Автовізієви. — На, пий воду, пива не буде, бо є серйозна розмова.

Воланд розкинувся у кріслі і, замість ціпка з набалдашником у формі голови чорного пуделя, елеґантно помахував мобільним телефоном.

— Я без пива не можу розмовляти, — героїчно вимовив Автовізій.

— Старий, — наливав йому склянку мінералки Семен, — ти спочатку послухай, у чому справа, і не вимахуйся, пан Чортенко, — він кивнув на Воланда, — людина ділова, зайнята. — Під час цих слів Воланд криво, як йому й належить, посміхнувся. — Він не має часу чекати, поки ти знову нап’єшся, — молов далі Черевичник, — він має до тебе пропозицію цілком пристойну…

— В сенсі капусти? — несподівано спитав Автовізій.

— Капусти, капусти, в долярах, — ще більш криво посміхнувся Воланд.

— Пива хочу-у-у, — заскавчав Автовізій.

— Не буде пива! — гаркнув Семен. — Випий води і спробуй втямити, що пан Чортенко тобі пропонує… А якщо ні, то ми підемо до Онученка.

— Та нє… якщо ви вже тут, говоріть. — Автовізій випив дві пляшки мінеральної води, побіг у лазничку, там трохи поблював і повернувся геть заплаканий і нещасний.

— Слухай, хлопче, — урочисто почав промовляти головний редактор ніби незалежної газети «Ніч» Семен Семенович Черевичник, — пан Чортенко, — він надзвичайно ввічливо тицьнув долонею у бік Воланда, — наш, як би це висловитись, — наш добродій — спонсор — меценат…

— Та що там гратись в ейфоризми, — перебив його чорт, — я власник цієї газети.

— Так, так, — спантеличився Семен, — не будемо гратись в евфемізми, пан Чортенко пропонує тобі, телепню Автовізію, таку справу, яка тобі не снилась навіть у найбільш алкоголічних снах, — ти маєш шанс не лише прославити всю Україну, а й заробити стільки грошей… стільки грошей…

— Скільки, — трохи протверезів Автовізій.

— Стільки, — втрутився чорт, — що тобі не треба буде більше писати брудні пасквілі та липкі від сиропу панегірики, які ти, чомусь, називаєш репортажами та інтерв’ю. Будеш собі сидіти в кнайпі, пити різні дорогі напої, казати правду в очі колеґам-журналістам про їх писанину, а гроші не будуть кінчатись… аж поки я не прийду, аби забрати твою душу в пекло.

— Якщо ти привів чорта, аби я продав йому свою душу, то я згоден, продаю! — сказав мляво Автовізій Семенові.

— Та нє, — засміявся Семен, — пан Чортенко жартує, він каламбурить щодо свого ориґінального прізвища.

— І це не псевдонім, — кинув Чортенко.

— То це жарт? — розчаровано протягнув Автовізій.

— Щодо чорта — жарт, а пропозиція цілком реальна.

— А гроші? — пожвавився Автовізій.

— Гроші — не жарт, — твердо сказав чорт, власник газети «Ніч».

— Тоді я згоден, — байдуже сказав Автовізій.

— Таж ти ще не знаєш, ЩО маєш робити, чоловіче, — стурбовано промовив Семен.

— Як ЩО, — писати, — відповів Автовізій, — я можу лише писати, бо більше нічого робити не вмію. Зате писати я вмію так, як треба. Тому я буду писати. Що треба писати, пане Басаврюку? — діловито звернувся Автовізій Самійленко до пана Чортенка.

— Писати будеш репортажі з місця бойових дій, — поважно промовив Семен.

— На війні — подвійний гонорар! — поспіхом сказав Автовізій.

— Звичайно, — кинув чорт Воланд-Басаврюк.

— На яку війну я маю поїхати? — професійно розпитував Автовізій. — На Кавказ, на Балкани, чи, може, в Затоку? На американо-арабську чи палестино-ізраїльську?

— На україно-російську! — відповів чорт.

— На цукрову, автомобільну чи соняшникову? — допитувався Автовізій.

— На саму що не є мілітарну україно-російську війну, хлопче, — повідомив Семен.