Конотоп

Корчмар підніс запорожцеві чарку з дороги, а потім поклав на столі перед ним жбан пива, штофик синього шкла з горілкою, дав точену прегарну чарку на ніжці, а не такий тесаний гранчак, як Самійлови, поклав у полив’яній тарелі порізану ковбасу. Як на місто в стані облоги, це було нечуваною розкішшю.

— Отче, — гукнув запорожець до Самійла після того, як одну за одною випив дві чарки горілки, — сідай біля мене, співати будемо!

Далі вже з розповіді корчмаря Герцеля можна було дізнатись, що спудей і запорожець всього випили п’ять штофів горілки і штирнадцять жбанів пива, вони спочатку співали тужливих пісень про татарський плін і Марусю Богуславку, потім — про Сагайдачного, потім ще пили, за тим вони плакали, обнявши один одного за шиї, потім поклали прегарну чарку на шинквас і стріляли в неї з пістолів, причому ніхто з них не поцілив, ще пили, нарешті взялися битись навкулачки, спудей розбив запорожцеві ніс, а запорожець гупнув філозофа в груди, той впав і донині до тями не приходить…

Я поклав його в коморі, панове, бо він не дихає, але серце б’ється ледь-ледь, тому не знати, чи живий, чи вже вмер, тож я поклав його на холодне, — якщо живий, то оклигає та й заплатить мені, ось у нього, будете свідками, панове, що я не вкрав, бо всі в Конотопі знають Герцеля за чесного чоловіка, у нього в капшуці вісімнадцять срібних цехінів, а якщо помер, то буде за що поховати, а на холодному аби не зачутнів…

…мандрівного дяка, спудея, що втік з Києво-Могилянської академії і опинився у Конотопі 1659 року, — розтлумачував Автовізієви Семен Черевичник, — ти побачиш на власні очі облогу Конотопа і ту ґрандіозну битву 28 червня, і відразу ж напишеш серію репортажів з місця подій для нашої газети.

— Ні, — заперечив Автовізій, — спочатку я повернуся назад, а вже потім напишу, бо не маю ніякого бажання решту своїх молодих і зрілих років провести в малокультурному XVІІ столітті, де уявлення не мають про пиво в бляшанках і кулькові авторучки… Словом, повернете мене назад, сяду і напишу. Пити не буду… якийсь час! І ще — вимагаю ґарантії цілком надійного збереження ось цього, ось, — він сказав на себе, — звичного і не байдужого мені тіла.

Семен перезирнувся з паном Чортенком.

— Згода! — сказав Воланд. Він набрав номер на своєму мобільнику і промовив тихо: — Хай іде ієрофант Чорноконський.

Майже відразу в кімнату зайшов високий худий чолов’яга з довгим чорним з сивиною волоссям і такими ж звислими вусами. Одягнутий він був у дорогий модний костюм, білу сорочку з вишуканою краваткою, черевики зі зміїної шкіри, але ансамбль псував простий гуцульський киптар замість жилета. А може, не псував?…

— Знайомтесь, — сказав чорт, — ієрофант Вищої Магії, його знанність, маг і мольфар пан Юрій Чорноконський з Карпат.

— Ніколи не мав чести бути Юрієм, — приємним баритоном промовив маг, — Юра, Юра і лише так! Або Юр! А це наш мандрівник, — глянув на Автовізія. — Не бійся, хлопче. Він вже з’їв гриби? — спитав Семена.

— Ні, — відовів Семен, — без вас не наважувались.

— О’кей, — весело сказав Юр. — З’їж, хлопче, оці гриби, — він показав на гриби, які приніс був Семен, — лягай на диванчик і чекай, поки вони прийдуть.

— Хто вони? — трохи злякано спитав Автовізій.

— Гриби, гриби прийдуть, — заспокоїв його Юр. — А потім роби усе, що я скажу, якщо хочеш повернутися назад у плоть Автовізія, що веде тяжко грішне існування в 1999 році.

— І запам’ятай, Візі, всі репортажі пишеш винятково для газети «Ніч»! — примовляв Семен.

— Ага, — подумав Автовізій, — так і зроблю — золоту жилу не розгребу до кінця, усе лише задля твоєї жовтої рептильки.

…Потім Автовізій побачив себе, вірніше він себе не побачив, але зрозумів, що це він у якомусь незрозумілому просторі… Гриби прийшли!

Він йшов з Юром по сірій тверді. Неба не було, згори сіялось якесь зеленкувате світло, простір справляв враження безкінечного. Збоку височіло — щось, коли Автовізій придивився, то побачив, що це безкінечний ряд підвішених до світляної рейки тіл. Людські тіла висіли, як костюми в магазині. І не було цьому рядові ні початку, ні кінця. Раптом Автовізій побачив СВОЄ тіло, воно висіло, як усі, — підвішене за карк до світляної рейки. Його бельгійська шкірянка, ось його джинси, заляпані вчорашнім коньяком.

— Ходімо, ходімо, хлопче, — вів його далі Юр.

Вони зупинились біля середнього росту тіла, одягнутого в заляпану воском і чорнилом бурсацьку рясу і чоботи, намащені дьогтем.

— Вдягай, — сказав мольфар Юр.

…- Тателе, бурсак ожив! — сказав 2 травня 1659 року корчмарський малий синок Хаїмко батькові, коли повернувся з комори, куди він ходив собі за чесно заробленим півником з паленого цукру.

— Це добре, синку, — сказав Герцель, власник корчми у місті Конотопі…

— Пішли, Шімоне, — сказав пан Чортенко головному редакторові газети «Ніч» Семенови Черевичнику. — Здається, все в порядку.

Семен накрив шотландським пледом непорушне тіло Автовізія Самійленка, яке лежало на тахті, і вони пішли собі геть…