Конотоп

Я прицілився і вказівним пальцем, який звик був останнім часом лише до дорогої авторучки «Senator», смикнув за пусковий гачок. Гримнув постріл, і неспокійний стрілець на полі впав. Щоправда, шановні мої читачі, він не відразу помер, він ще з добрих півгодини корчився, спливав кров’ю, бо моя куля втрапила йому в живіт, верещав несамовито, як porcul, дуже гидко лаявся, до моїх вух доносилось «бля» та «йо», а потім вмер. Я заціпеніло стояв з мушкетом в руках і дивився на його тіло в калюжі крови, що розтеклась по вибитій чобітьми землі з прибитою травою. Кров того москаля застигала на сонці, тьмяніла і густіла, а я стояв і дивився.

— Отямся, спудею, — легко вдарив мене по плечах сотник Непийвода, — офензиву супостата відбито, час і спочити трохи.

— Як його звали? — спитав я сотника.

— Ванькой або Трішкой якимось, звідки я знаю? — здивувався сотник.

— Та я не про московина питаю, а про цього козака, — сказав я, показуючи на вбитого, з якого я взяв мушкет.

— А-а-а! Це — козак з Ніжина Оверко Посмітюха, дуже відважний був козак, царство йому небесне, — сотник зняв смушкову шапку з червоним шликом і три рази перехрестився. — Хай спочиває з Богом.

— Тебе відомщено, Оверку з Ніжина! — сказав я і перехрестив мертвого козака, а сам подумав, що шукати милосердя на вітчизняній війні все одно, що — голку в стозі сіна. Нема пощади!

…Ми з сотником спустились з валів і підійшли до майдану, де збиралась старшина обох полків, обложених у Конотопі, — Ніжинського та Чернігівського.

— Доповідайте про втрати, панове, — звелів осавулам і сотникам комендант Конотопського ґарнізону полковник Григорій Гуляницький.

Я стояв осторонь і придивлявся до цього чоловіка, від якого залежала доля міста та його мешканців, доля п’яти тисяч козаків та й моя доля, зрештою. Насамперед він відрізнявся від тогочасних полковників своїм одягом — вони, як правило, навіть у найстрашнішу спеку одягали жупани, а поверх — кунтуші. Григорій же Гуляницький, зневажаючи всі модні віяння, був у простій полотняній сорочці, поверх якої, щоправда, одягнув дорогу посріблену кольчугу зі сталевими бляшками на грудях. З німецькою місюркою на голові та шведським палашом на поясі полковник Гуляницький мав цілком европейський вигляд.

Коли коротка військова рада закінчилась і старшинам було дано наказ трохи перепочити, але не втрачати пильности, я підійшов до пана полковника Гуляницького і попросив сказати кілька слів для читачів газети «Ніч».

— Добре, пане писарю, я згоден дати інтерв’ю для вашого часопису навіть без гонораріуму, бо поважаю людей інтелектуальної праці, але перед цим запрошую вас відобідати зі мною та моїми осавулами. — Таким надзвичайно чемним, поштивим та вишуканим був одвіт пана полковника.

Ми ввійшли в будинок, що правив за штаб-квартиру пана коменданта ґарнізону. Господиня, дуже доброзичлива, гарна і ще досить молода молодиця, вклонившись ґраційно, запросила до світлиці, де був довгий стіл і дубові лави.

— Це пані Наталка Вареникова, — пошепки сказав мені сотник Непийвода. — Гарна молодиця, як бачиш, спудею, а до того ще й багата, бо тримає цілі лани землі над Сулою і має ще кам’яницю у володінні.

— Що, вдова? — спитав я співчутливо.

— Солом’яна, — відповів сотник. — Вона побралась зі своїм чоловіком Гедеоном Вареником, багатим конотопським козаком, вісім років тому. Кажуть, що з великого кохання, бідний Гедеон так її любив, так любив, що аж хотів був йти топитись у Сулі, коли зваблива Наталка вагалась виходити за нього заміж. Згодом все-таки вийшла. Але прожили вони недовго, через півроку бідний Гедеон все кинув і втік на Запоріжжя, так, кажуть, тікав, що навіть не взяв свого нового малинового кунтуша і шапки з решетилівських смушків.

— І що, ця сердешна Наталка дуже сумувала за тамтим Гедеоном? — спитав я, придивляючись до господині. Так, вона була не дуже гарна, але мала в собі якісь чари, я відчув її потужну енерґетику, коли вона пройшла повз мене з макітрою вареників. Вона глипнула на мене своїми зеленими очиськами і в мене, чесно зізнаюсь, шановні читачі, затерпло в п’ятах. Я відчув, що ця емансипована Наталка, від якої втік чоловік, може робити зі мною все, що захоче, — сукати мотуззя, ліпити віслючків чи баранців з мого розм’яклого єства.

— Де там вона, брате, сумувала за своїм благовірним, — відповів мені сотник Непийвода, — вона зовсім не журилася, бо це не жінка, це якийсь monstrum. Живе собі, як вареник в сметані, все має, ні за що не журиться, а ходить до неї якийсь чорновусий Марко.

— Відьма? — з жахом спитав я.

— Я не знаю, — чесно відповів сотник. — Але люди різне говорять. Кажуть, що їй служить ворог genus humanum, суть роду людського…