Конотоп

— Але ж така ще не почалась.

— Ти поїдеш не на теперішню і не на майбутню війну, ти поїдеш на минулу війну, — сказав Семен.

— На україно-російську війну, яка сталася року Божого 1659-го на території нинішньої Сумської області.

— Рівно 340 років тому, — додав Воланд.

— Ви що, купили машину часу? То це — сенсація! — пожвавився Автовізій. — Перш, ніж ви відправите мене на війну, до речі, я — згоден, але за подвійний гонорар, отож спочатку я застовблю сенсацію про машину часу. Ви дасте мені ексклюзив, а потім я хоч до чорта в зуби. — Він з острахом подивився на Чортенка, який вишкірив у голлівудській посмішці моторошні фарфорові зуби в золотих обідках.

— Ні, пане Самійленку, — сказав чорт, — ми не маємо машини часу, але позаяк в Україні через місяць широко буде відзначатись 340-ва річниця Великої Конотопської битви, то моїй газеті, — Чортенко глипнув на надутого Семена Черевичника і подобрішав, — нашій газеті потрібна серія матеріалів, аж ніяк не схожих на ті, якими переповняться шпальти конкурентів, матеріалів-сенсацій! І ми зійшлися на тому, що ошелешити публіку, а значить підняти тиражі і принадити рекламодавців, зможе лише репортаж з місця бойових дій. А для цього нам спочатку потрібен був журналіст.

— Спритний, безжалісний, безстрашний, цинічний, користолюбивий, який за добрі гроші напише некролог живому-здоровому рідному батьку, — перебив свого шефа Семен.

— Дякую, друже, але ти забув додати — талановитий, — образився Автовізій.

— Та кинь, хлопче, тобі пішла добра карта, — поблажливо сказав Чортенко, — вибір впав на тебе — цікаві пригоди, захоплююча подорож, збуджуюча небезпека, а в результаті, слава і гроші, що ще потрібно талановитому і нелінивому писаці?

— Великі гроші! — уточнив Автовізій.

— Що? — спитав Семен.

— Гроші, кажу, великі, — сказав Автовізій. — Бо я теж хочу в білих штанах, в Ріо-де-Жанейро. Але як я потраплю в 1659 рік? Та що мене більше цікавить, ЯК я звідти повернусь, аби написати те, що там побачу?

— Цілком законна цікавість, — сказав пан Басаврюк, — поясни йому, Шімоне.

— Охоче, — почав Семен Черевичник. — Потрапити у минуле людині кінця другого тисячоліття, такій, як є, у джинсах і з диктофоном, практично неможливо. Але є спосіб! Він називається кармопортація. За найновішою окультною технологією, ти, Автовізій Самійленко, вільний журналіст України, покидаєш свою грішну плоть, одягнуту в американські джинси та бельгійську шкірянку, і вселяєшся в тіло біглого бурсака філозофа й пиворіза, письменного мандрівного дяка…

— Хоми Брута чи Тіберія Горобця? — перебив Семена Автовізій.

— Ти все ще думаєш, що ми жартуємо. Ти вселяєшся у плоть такого собі Самійла Самовидця…

…Вранці, дня другого місяця травня, що його ще майем називають, втеклий від тяжкого покарання різками «на воздусях», — бо скільки можна бути битим? — студент-філозоф Києво-Могилянської академії Самійло Самовидець прокинувся під лавою Герцикової корчми у Конотопі. В роті було сухо і терпко, так, якби вчора цілий вечір смоктав не кислий огірок, а зеленуватий п’ятак московського карбування. Самійло запхнув руку за пазуху, і від серця трохи відлягло, — капшук з грішми був на місці. Він витягнув гаман і, не вилазячи з-під лави, перерахував свої статки — з тридцяти срібних турецьких цехінів, зароблених тяжкою працею переписувача у Печерському монастирі, залишилось ще цілих двадцять п’ять, — отож, ще можна було втішатись життям. Бо допоки терпіти наругу — добре моченими у ропі різками! Коли архімандрит заплатив йому ці гроші за переписування — дуже гарним письмом — якогось старовинного літопису, він, Самійло філозоф, не захотів більше бути щодня битим і втік. Спочатку у Миргород, де мав вуйка-попа, а коли вуйко зв’язав його і хотів відвезти на підводі назад у Київ, втік у Конотоп. Слава Всевишньому, був якийсь гріш і в корчмі йому подавали все, чого душа бажала. За ці бажання душі і били екзекутори в академії щоднини його, спудея-життєлюба, бо вельми зело вживав він аква віта, тобто оковиту, нюхав і курив тютюн, навіть у дні всевеликого посту. Слаб ж бо і нікчемен чоловік. Черв!

Самійло виліз з-під лави, вийшов надвір, ходив трохи сюди-туди, обляпав писок водою з діжки і вернувся до корчми. Слаб ж бо…

— Герцелю! Герцелю! Враже іудейський! — загукав у корчмі. З комірчини виліз корчмар-жидовин у лейбику і ярмулці.

— Чого верещиш, ґою, ти ще свій патерностер не проказав, а вже пити хочеш. Чого тобі — горівчини, пива, чи, може, вина грецького?

— Сотвори диво, як у Каннах Галілейських, перетвори цю водицю у вино, — Самійло зачерпнув ківшик води з дерев’яного відра на лаві.

— Хай тобі ваш Ієшуа Назарей диво сотворяє задурно, а мені давай гроші!

— Бий тебе кара єгипетська, — сказав гірко Самійло і дав Герцелеви цехін. — Не будемо спокушати нашу плоть пивом і заморським вином, дай, жиде, штоф горілки, до нього тих огірків ніжинських, що вчора ми з паном ковалем і паном сніцером їли. А ще дай книш з маслом — голоден єсмь.

Штоф у Самійла спорожнився десь наполовину, коли в корчму зайшов запорожець.

— Гершку! — крикнув люто, — неси, що треба, спраглий з дороги!