Королева Марго

Справді, ледве д’Алансон вийшов, як килим піднявся, і з’явилась Маргарита.

— Що ви думаєте про цей візит? — спитав Генріх.

— Тут є щось нове й важливе.

— Що ж воно, на вашу думку?

— Я ще не знаю, але знатиму.

— А поки що?

— А поки що, зайдіть сьогодні ввечері до мене.

— Обов’язково зайду, пані! — сказав Генріх, галантно цілуючи руку дружини.

І Маргарита вернулась до своїх покоїв з тією ж обережністю, з якою вийшла.

XVIII. Мисливська книга

Минуло тридцять шість годин після подій, про які ми щойно розповіли. День ледве почався, а в Луврі, як звичайно в дні полювання, усе вже прокинулось, коли герцог д’Алансон на запрошення королеви-матері прийшов до неї.

Королеви-матері в опочивальні не було, але вона звеліла попросити його почекати, коли він прийде.

Через кілька хвилин вона вийшла з секретного кабінету, куди ніхто крім неї не входив і де вона проробляла свої хімічні операції.

Разом з королевою-матір’ю в кімнату ввірвався різкий запах якихось гострих парфумів, чи то у напіввідчинені двері, чи то від її вбрання, а коли вона розчинила двері, д’Алансон помітив, що в лабораторії, звідки вийшла королева, білою хмарою стелеться густа пара, ніби від якогось спаленого ароматичного надіб’я.

Герцог не міг утриматись, щоб не кинути в лабораторію цікавий погляд.

— Так, — сказала Катерина де Медічі, — так, я спалила кілька старих пергаментів, і від них пішов такий сморід, що я кинула на жаровню ялівцю: це від нього такий запах.

Д’Алансон уклонився.

— Ну, що у вас нового з учорашнього дня? — сказала Катерина, ховаючи в широких рукавах свого домашнього вбрання руки, на яких то там, то там видно було жовто-червоні плями.

— Нічого, мамо.

— Бачили ви Генріха?

— Так.

— Він усе зрікається їхати?

— Цілком.

— Брехун!

— Що ви кажете, пані?

— Кажу, що він їде.

— Ви гадаєте?

— Я певна.

— То він тікає від нас?

— Так, — сказала Катерина.

— І ви дозволяєте йому виїхати?

— Не тільки дозволяю, а скажу більше — треба, щоб він виїхав.

— Не розумію, мамо.

— Ось слухайте, що я вам скажу, Франсуа. Дуже вправний медик, — той, що дав мені книгу про мисливство, яку ви віднесете йому, — сказав мені, що король Наварський має незабаром захворіти на виснажливу хворобу, одну з тих, які нікого не милують і від яких наука не знає ніяких засобів. А ви розумієте, що коли йому доведеться померти від такої тяжкої хвороби, то краще, щоб він помер подалі від нас, ніж перед нашими очима, при дворі.

— Справді, — сказав герцог, — це завдало б нам великого горя.

— Надто ж вашому братові Карлу, — сказала Катерина. — А коли Генріх помре після того, як виявить непокірність, король побачить в його смерті небесну кару.

— Ваша правда, мамо, — сказав Франсуа з пошаною, — хай він їде. А ви цілком певні, що він поїде?

— Вжито всіх заходів. Вони зустрінуться в Сен-Жерменському лісі. П’ятдесят гугенотів будуть супроводити його до Фонтенбло, а там його дожидають ще п’ятсот чоловік.

— І сестра Марго їде з ним? — сказав д’Алансон з легким ваганням і помітно бліднучи.

— Так, — відповіла Катерина, — це умовлено. Але по смерті Генріха Марго повернеться до двору вільною вдовою.

— А Генріх умре, пані? Ви певні?

— Принаймні медик, що дав мені книгу, про яку я казала, запевнив мене.

— Де ж та книга, пані?

Катерина повільною ходою вернулась у таємничий кабінет, відчинила двері, увійшла туди і через хвилину вийшла з книгою в руці.

— Ось вона, — сказала вона.

Д’Алансон із страхом подивився на книгу, яку подавала йому мати.

— Що це за книга, пані? — спитав він, здригнувшись.

— Я вам казала вже, сину, це — твір про те, як викохувати і дресирувати соколів та кречетів, написаний дуже вченою людиною, сеньйором Каструччіо Кастракані, тираном Луккським.

— Що ж мушу я з нею зробити?

— Віднести любому братові вашому Генріху, що просив у вас щось подібне до цієї книги, щоб вивчити мистецтво полюванння з птахами. Він їде сьогодні з королем на полювання з птахами, отже прочитає кілька сторінок, щоб довести королю, що слухається його порад і вивчає це полювання. Уся справа в тому, щоб передати книгу йому самому.

— О, я не насмілюся, — сказав д’Алансон, здригаючись.

— Чому? — сказала Катерина. — Це книга, як усяка книга, крім того, що від довгого лежання в ній позліплювались сторінки. Не пробуйте читати її ви самі, Франсуа, бо при читанні треба слинити пальці і віддирати одну сторінку від другої, а це вимагає багато часу й багато клопоту.

— Отже, тільки людина, що дуже хоче навчитись, може тратити час і працю? — сказав д’Алансон.

— Саме так, сину, ви зрозуміли.

— О, — сказав д’Алансон, — от і Генріх уже вийшов у двір. Давайте, пані, давайте. Я скористуюсь його відсутністю і віднесу йому книгу: вернувшись, він її знайде в себе.

— Мені хотілося б, щоб ви віддали йому в руки, Франсуа, це було б певніше.

— Я сказав вам, що не насмілюся, пані, — відповів герцог.

— Ну, йдіть. Та, принаймні, хоч покладіть на видному місці.

— Розгорнуту?.. Чи не годиться, щоб вона була розгорнута?

— Ні.

— То давайте.

Д’Алансон тремтячою рукою узяв книгу, яку рішучою рукою давала йому Катерина.