Королева Марго

За одну хвилину всі його плани щодо Генріха змінились. Отруєну книгу читав не Генріх, а Карл; Генріх мусив поїхати, але поїхати засуджений. З хвилини, коли доля врятувала Генріха ще раз, треба було, щоб Генріх залишився, бо ув’язнений у Венсені або Бастилії він був менш страшний, ніж бувши королем наварським на чолі тридцятитисячного війська.

Герцог д’Алансон дав Карлу дочитати розділ і, коли король знову підвів голову, сказав йому:

— Я чекав, брате, тому, що ваша величність звеліли чекати, але зробив це з великим жалем, бо маю розказати вам важливі речі.

— А, к чорту! — сказав Карл, бліді щоки якого поволі почали червоніти чи то через велике захоплення читанням, чи то через те, що отрута почала діяти, — к чорту! Якщо ти знову почнеш говорити мені про те саме, ти виїдеш, як виїхав король польський. Я здихався його, здихаюсь і тебе, і ні слова більше.

— Я хочу говорити з вами, брате, — сказав Франсуа, — не про свій виїзд, а про виїзд іншої особи. Ваша величність зачепили мої найглибші і найделікатніші почуття, як моя братня відданість вам, моя вірнопідданість, і я хочу довести, що я не зрадник.

— Ну, — сказав Карл, спираючись ліктем на книгу, закладаючи ногу на ногу і дивлячись на д’Алансона з виглядом людини, що всупереч своїй звичці зважилась терпіти, — ну, знов якісь плітки, якісь обмови?

— Ні, сір. Певне діло. Змова, яку тільки смішна делікатність не давала мені розкрити вам.

— Змова? — сказав Карл. — Побачимо змову.

— Сір, — сказав Франсуа, — в той час, як ваша величність полюватимете на берегах і в долині Везіна, король Наварський поїде в Сен-Жерменський ліс; в цьому лісі його чекає загін друзів, з якими він має тікати.

— Ах, усе це я чудово знаю, — сказав Карл. — Знову наклеп на мого бідного Анріо. Коли ви дасте йому спокій?

— Вашій величності не довго доведеться чекати, щоб, принаймні, переконатись, чи правда те, що я мав честь сказати вам.

— Як саме?

— Бо наш зять виїде сьогодні ввечері.

Карл підвівся.

— Слухайте, — сказав він, — я згоден в останній раз удати, ніби вірю вашим вигадкам; але попереджаю тебе й твою матір, що цей раз буде останній.

Потім, підвищуючи голос, додав:

— Покликать короля Наварського!

Гвардієць зробив рух, щоб виконати наказ; але Франсуа зупинив його знаком.

— Невдалий спосіб, брате, — сказав він, — таким способом ви не дізнаєтесь нічого. Генріх зречеться, подасть знак, спільники його будуть попереджені й зникнуть, а потім мене з матір’ю почнуть обвинувачувати, що ми не тільки фантасти, а й наклепники.

— То чого ви просите?

— Щоб ваша величність, в ім’я нашого братнього зв’язку, вислухали мене, і в ім’я відданості моєї, яку ви самі щойно визнали, не робили нічого поквапно.

Карл не відповів нічого, він підійшов до вікна й відчинив його: кров давила йому на мозок.

Нарешті він живо повернувся й сказав:

— Ну, що зробили б ви? Кажіть, Франсуа.

— Сір, — сказав д’Алансон, — я звелів би оточити Сен-Жерменський ліс трьома загонами легкої кінноти, які в призначений час — об одинадцятій годині, наприклад — рушили б і збили б усе, що в лісі, до павільйону Франциска I, який я, ніби випадково, призначив би місцем збору на обід. Потім, удавши, ніби їду слідом за соколом, як тільки помітив би, що Генріх від’їздить, погнав би коня до місця збору, де Генріха захопили б разом з усіма змовниками.

— Ідея слушна, — сказав король, — скажіть покликати капітана гвардії.

Д’Алансон витяг з камзола срібний свисток на золотому ланцюжку і свиснув.

Карл підійшов до капітана і потихеньку віддав йому наказ.

Тим часом великий королівський хорт Актеон знайшов собі здобич і тягав її по кімнаті, роздираючи своїми білими зубами і весело плигаючи.

Карл повернувсь і вилаявся. Здобич, що її знайшов собі Актеон, була та дорогоцінна книга про мисливство, якої на весь світ було лише три примірники.

Кара була рівна злочинові.

Карл ухопив хлист; ремінь з свистом тричі обвив тварину, Актеон вискнув і зник під столом, накритим великим килимом, де він знаходив собі схованку.

Карл підняв книгу і з радістю побачив, що в ній бракувало одного лише аркуша, та й то без тексту, з самою лише гравюрою.

Він поклав книгу в таке місце, де Актеон не міг би її дістати. Д’Алансон дивився на все це з занепокоєнням. Він дуже хотів, щоб книга ця тепер, коли вона виконала свою страшну місію, вийшла з рук Карла.

Пробило шосту годину.

Це була година, коли Карл повинен був зійти в двір, повний коней у розкішних попонах, чоловіків і жінок у розкішних вбраннях. Сокольники держали на своїх кулаках соколів у шличках; декілька псарів мали на перев’язі мисливські роги на той випадок, коли б король, натомлений полюванням з соколами, як не часом траплялось, схотів би погнатись за ланню або козулею.

Король вийшов і, виходячи, замкнув двері до свого збройового кабінету. Д’Алансон гарячим поглядом стежив за кожним його рухом і побачив, що він поклав ключ у кишеню.

Спускаючись сходами, зупинився, підніс руку до лоба.

Ноги в герцога д’Алансона тремтіли не менше, ніж у короля.

— Справді, — пробурмотів він, — здається, схоже на грозу.