Королева Марго

— На грозу в січні? — сказав Карл. — Ви здуріли! Ні, у мене крутиться голова, шкіра суха; я ослаб, та й усе.

Потім додав півголосом:

— Вони уб’ють мене своєю ненавистю та своїми змовами.

Але коли Карл спустився в двір, свіже вранішнє повітря, крики мисливців, голосні вітання сотні людей, що зібрались там, справили на нього звичайне враження.

Він зітхнув вільно й радісно.

Перший погляд кинув він на Генріха, Генріх був коло Маргарити.

Це чудове подружжя, здавалось, не могло розлучитися, так кохали вони одно одного.

Побачивши Карла, Генріх підігнав коня, і в три скоки опинився коло зятя.

— А! — сказав Карл. — Ви виїхали наче на полювання за ланню, Генріх. А ви ж знаєте, що сьогодні полювання з соколами.

Потім, не дожидаючись відповіді, король сказав, хмурячи брови, майже з погрозливими інтонаціями в голосі:

— Їдьмо, панове, їдьмо. Треба бути на полюванні о дев’ятій годині.

Катерина дивилась на все це з луврського вікна, її бліде, закрите вуаллю обличчя виглядало спід піднятої завіси, а вбрана у чорне постать ховалася в сутінку.

По слову Карла уся ця роззолочена, розшита, напарфумована юрба, з королем на чолі, розтяглася, проїздячи через Луврські ворота, і лавиною покотилась по Сен-Жерменській дорозі серед покликів народу, який вітав молодого короля, що їхав, заклопотаний і замислений, на білому, як сніг, коні.

— Що він сказав вам? — спитала Маргарита у Генріха.

— Сказав, що кінь у мене легкий.

— Та й усе?

— Та й усе.

— То він щось знає.

— І я того боюсь.

— Остерігаймось.

Генріх освітив обличчя тією тонкою усмішкою, яка була для нього звичайною і яка ніби говорила Маргариті: будьте спокійні, люба.

Катерина ж спустила завісу, як тільки цей кортеж виїхав з луврського двору.

Але вона не пропустила одного: того, що Генріх був блідий, нервово здригався, півголосом радився з Маргаритою.

Генріх був блідий тому, що не мав сміливості сангвініка, і його кров щоразу, коли життя його ставало на карту, замість приливати до мозку, як це звичайно буває, відливала до серця.

Він нервово здригався, бо поводження з ним Карла, не схоже на звичайне його поводження, дуже його вразило.

Нарешті він радився з Маргаритою, бо, як ми знаємо, у чоловіка з жінкою був щодо політики наступальний і оборонний союз.

Але Катерина пояснила собі все зовсім інакше.

— На цей раз, — бурмотіла вона з своєю флорентійською усмішкою, — любий Генріх, гадаю, вскочив таки.

Потім, щоб переконатись у справі, вона, перечекавши з чверть години, щоб дати час усій юрбі мисливців виїхати з Парижа, вийшла із своїх апартаментів, пройшла коридор, піднялася вгору невеличкими крученими сходами і відімкнула другим ключем двері до приміщення короля Наварського.

Але даремно шукала вона книгу по всьому приміщенню. Даремно її запалений погляд перебігав від столів до поставців, від поставців до полиць, від полиць до шаф: ніде не знаходила вона книги, яку шукала.

— Д’Алансон уже забрав її, — сказала вона собі, — це розумно.

І вона спустилась до себе, майже певна цього разу, що план її вдався.

Тим часом король їхав дорогою до Сен-Жермена і прибув туди після півторагодинної швидкої їзди; до старого замку, похмурого й величного, що височів на горі серед розкиданих навколо хатин, не під’їхали навіть. Переїхали дерев’яний міст, що стояв тоді проти дерева, яке й досі зветься дубом Сюллі[118]. Потім подали знак прикрашеним прапорами баркам, що супроводили мисливців, щоб полегшити королеві з почтом переїзд через річку для дальшої дороги.

В ту ж хвилину вся весела молодь, захоплена такими різними інтересами, рушила, з королем на чолі, розкішними луками, які спадають з лісистої Сен-Жерменської вершини і які раптом перетворились на великий килим з порозкиданими по ньому тисячобарвними людськими постатями та з срібною бахромою з річки, вкритої попід берегами піною.

Перед королем, що їхав на білому коні з своїм улюбленим соколом на стиснутій у кулак руці, йшли мисливські слуги в зелених куртках та великих чоботях і, стримуючи з півдюжини собак-грифонів, обшукували очерети, що поросли на берегах річки.

В цю хвилину сонце, що ховалося в хмарах, враз вийшло з похмурого океану, в якому пливло досі. Сонячне проміння заграло по всьому тому золоту, по всіх тих коштовних каміннях, в усіх тих блискучих очах, і увесь цей блиск перетворило в огненний потік.

Тоді, ніби дожидаючись тільки хвилини, щоб ясне сонце освітило її погибель, з заростів очерету знялася чапля, випускаючи протяжний жалібний крик.

— Хав! Хаві — крикнув Карл, скидаючи шличок з свого сокола і пускаючи його за втікачкою.

— Хав! Хав! — крикнули з усіх боків голоси, підбадьорюючи сокола.

На хвилину засліплений світлом сокіл обкрутився навколо себе, зробив круг, не наближаючись і не віддаляючись, потім враз побачив чаплю і полетів за нею, швидко вимахуючи крилами.