Королева Марго

Справді, глухий, ледве чутний шум невиразно гудів у траві; непризвичаєному вуху він здався б вітром, для вершників це був далекий кінський галоп.

В момент Ла Моль був на ногах.

— Вони тут, — сказав він, — швидше!

Коконна теж підвівся, але спокійніше; здавалось, жвавість п’ємонтця перейшла в серце Ла Моля і, навпаки, безтурботність Ла Моля огорнула його друга. І тому один поводився як ентузіаст, а другий — як людина байдужа.

Незабаром рівний ритмічний звук дійшов до слуху друзів; кінське ржання примусило коней, що стояли напоготові за десять кроків від них, нашорошити вуха, і по алеї білою тінню промчала жінка, повернулась в їх бік, зробила якийсь дивний знак і зникла.

— Королева! — скрикнули вони разом.

— Що то за знак? — сказав Коконна.

— Вона зробила так, — сказав Ла Моль, — це значить: зараз...

— Вона зробила так, — сказав Коконна, — це значить: їдьте геть...

— Знак відповідає словам: „Ждіть мене“.

— Знак відповідає словам: „Рятуйтеся“.

— Ну, — сказав Ла Моль, — зробімо кожен, як йому здається правильним. Їдь, я залишусь.

Коконна знизав плечима і знову ліг.

В ту ж хвилину, в напрямі, протилежному тому, яким їхала королева, зле по тій самій алеї, промчав, попустивши повіддя, гурт вершників, яких друзі признали за палких, майже запеклих протестантів. Коні їх стрибали, мов сарана в траві, про яку у Іова[122] сказано: вона з’явилась і зникла.

— Чума візьми! Справа стає серйозною, — сказав Коконна, підводячись. — Їдьмо до павільйону Франциска I.

— Навпаки, не треба туди їхати! — сказав Ла Моль. — Якщо нас викрили, то увага короля буде звернена саме на цей павільйон, бо там було призначено місце загального збору.

— На цей раз твоя правда, — пробурчав Коконна.

Не встиг Коконна вимовити цих слів, як поміж деревами блискавкою промчав вершник і, перескакуючи рови, кущі, перепони, опинився перед двома дворянами.

В кожній руці він держав по пістолету і в своєму скаженому бігові керував конем самими лише коліньми.

— Пан де Муї! — скрикнув занепокоєно Коконна, стаючи тепер жвавішим за Ла Моля. — Пан де Муї тікає! Отже, рятуються?

— Гей! Швидше! Швидше! — кричав гугенот. — Тікайте, все пропало! Я зробив крюк, щоб сказати вам це. В дорогу!

Він промовив ці слова, не спиняючи коня, і був уже далеко, коли закінчив їх і, значить, коли Ла Моль та Коконна цілком зрозуміли їх значення.

— А королева? — крикнув Ла Моль.

Але голос молодого чоловіка загубився в просторах; де Муї був уже на дуже далекій відстані, щоб почути його, а надто щоб відповісти йому.

Коконна зразу зорієнтувався в справі. Тим часом як Ла Моль стояв не рухаючись і слідкував очима за де Муї, який зникав серед віття, що відкривалось перед ним і знову закривалося ззаду, він побіг до коней, привів їх, скочив на свого, повід другого кинув Ла Молю в руки і наготовився ударити коня шпорами.

— Їдьмо, їдьмо! — сказав він. — Я скажу те саме, що де Муї: в дорогу! А де Муї — чоловік, що говорить доладу. В дорогу, в дорогу, Ла Моль!

— Хвилину, — сказав Ла Моль, — ми з’явились сюди з якоюсь метою.

— Тільки не для того, щоб нас повісили, — відповів Коконна. — Раджу тобі не гаяти часу. Я догадуюсь: ти зараз почнеш свою риторику, почнеш перевертати на всі боки слово тікати, говорити про Горація[123], що кинув свій щит, про Епамінонда[124], якого принесли на власному його щиті, — а я скажу одно лише: там, де тікає пан де Муї де Сен-Фаль, усі можуть тікати.

— Пан де Муї де Сен-Фаль, — сказав Ла Молене зобов’язувався вивезти королеву Маргариту, пан де Муї де Сен-Фаль не кохає королеви Маргарити.

— Чорт візьми! І він робить прекрасно, якщо це кохання мало б призвести його до таких дурощів, які, бачу, замишляєш ти. Бодай би п’ятсот тисяч чортів пекельних забрали кохання, що може коштувати голови двом бравим дворянам! Ріг бичачий, як каже король Карл, — ми беремо участь у конспірації, любий, а коли конспірація йде невдало, доводиться рятуватись. В сідло, в сідло, Ла Моль!

— Рятуйся, любий, я не перешкоджаю тобі, навіть сам прохаю тебе. Твоє життя коштовніше від мого. То ж борони своє життя.

— Мені треба казати: „Коконна, даймо повісити нас обох разом“, а не: „Коконна, рятуйся сам один“.

— Але, мій друже, — відповів Ла-Моль, — вірьовка сплетена для мужиків, а не для дворян, як ми.

— Починаю думати, — сказав Коконна, зітхнувши, — що я не погано зробив, остерігшись завчасу.

— Як?

— Подружившись з катом.

— Ти в похмурому настрої, любий Коконна.

— Але що ж ми будемо робити? — скрикнув той нетерпляче.

— Поїдемо шукати.

— Де?

— Не знаю... Поїдемо шукати короля.

— Де саме?

— Не знаю... але ми знайдемо його, і вдвох зробимо те, чого не змогли або не посміли зробити п’ятдесят чоловік.

— Ти хочеш вплинути на моє самолюбство, Гіацинт; це поганий знак..

— Ну, що ж! На коня і їдьмо.

— От це добре!

Ла Моль повернувся, щоб узятись за луку сідла, але в ту мить, коли він підіймав ногу до стремена, почувся владний голос.

— Стій! Здавайся! — гукнув голос.

В ту ж хвилину зза дуба появилась людська постать, за нею друга, третя. Це були солдати легкої кінноти, що, перетворившись на піхотинців, повзали на череві та обшукували ліс.