Королева Марго

— Ну! Ну! Що це значить?.. Це нічого, або коли й є що, то це від сонця, що напекло мені голову і засліпило очі. Ну, ну, на полювання, панове! Ось табун диких качок. Спускайте всіх, спускайте всіх! Ріг бичачий! Ми потішимось!

Справді, в ту ж мить, поздіймавши шлички, спустили п’ять чи шість соколів, і вони полетіли за дичиною, а всі мисливці, з королем на чолі, рушили берегом річки.

— Ну, що скажете ви, пані? — спитав Генріх у Маргарити.

— Що хвилина слушна, — сказала Маргарита, — і якщо король не повернеться, ми легко можемо звідси доїхати до лісу.

Генріх покликав слугу, що ніс чаплю; і в той час, як шумлива позолочена лавина котилася схилом, що став тепер терасою, він залишився ззаду сам, ніби розглядаючи труп жертви.

XX. Павільйон Франциска I

Прекрасна була річ полювання з птахами, впоряджуване королями, коли королі були майже півбоги і коли полювання було не тільки втіхою, а й мистецтвом.

Проте, ми мусимо покинути це королівське видовище і перейти в ліс, де незабаром до нас мають приєднатись усі дієві особи щойно описаної сцени.

Праворуч від алеї Віолет, що являє собою довгу аркаду з листя, поросле мохом сховище, де в зарослях лаванди та яливця полохливий заєць щоразу наставляє вуха, а бродяча лань, роздимаючи ніздрі та прислухаючись, підіймає обважену рогами голову, лежить галявина, настільки далеко від дороги, що її з дороги не можна бачити, але не настільки, щоб з неї не можна бачити дорогу.

Серед цієї галявини лежали на траві, підіславши під себе дорожні плащі, два чоловіки з довгими шпагами при боці та з мушкетонами з розтрубчатими дулами, похожі здалека по елегантності їх убрання на веселих розмовників з Декамерона[120], а зблизька, зважаючи на їх грізну зброю, — на лісних розбійників, яких років сто пізніше змалював з натури на своїх пейзажах Сальватор Роза[121].

Один із них сперся на коліно й на руку і прислухався, мов той заєць або лань, про яких ми згадували щойно.

— Мені здається, — сказав він, — що полювання дивовижно наблизилось до нас. Я чув, що поклики ловців, що підбадьорювали соколів.

— А тепер, — сказав другий, що, здавалось, дожидався подій філософічніше, ніж його товариш, — тепер я нічого не чую: вони, мабуть, віддалились... Я ж казав тобі, що це не підходяще для наглядання місце. Його, правда, не видно, але й з нього не видно.

— Нічого не вдієш, любий Аннібал, — сказав перший розмовник, — треба ж було заховати наших двох коней та двох коней підручних та ще двох мулів, навантажених так, що вже й не знаю, як вони поспіватимуть за нами. Тільки старі ці буки та вікові дуби й могли тут стати в пригоді. Отже, дозволю собі сказати, що я не бачу рації ганити, як ти, пана де Муї, і визнаю, що він виявив в усіх підготовчих заходах до справи, якою він заправляє, глибокий розум справжнього конспіратора.

— Добре! — сказав другий дворянин, в якому наш читач, звичайно, вже впізнав Коконна. — Добре! Слово сказано, я цього тільки й чекав. Ловлю тебе на слові. Отже, ми беремо участь у змові?

— Ми не беремо участі у змові, а служимо королю й королеві.

— Які конспірують, — а для нас це точнісінько те саме.

— Коконна, я тобі казав уже, — відповів Ла Моль, — що найменше в світі силую тебе йти за мною в цій справі, в якій я беру участь лише через особисте почуття, якого ти не поділяєш і не можеш поділити.

— Е, чорт візьми! Хто ж каже, що ти мене силуєш? Та й взагалі я не знаю людини, що могла б присилувати Коконна робити те, чого він не хоче; але чи думаєш ти, що я дам тобі піти без себе, надто ж коли бачу, що ти йдеш до чорта на роги?

— Аннібал! Аннібал! — сказав Ла Моль. — Здається, там внизу я бачу її білого коня. О, дивна річ, навіть від самої думки, що вона наближається, серце моє починає битись.

— Авжеж, річ кумедна! — сказав Коконна, позіхаючи. — А в мене серце аж ні трохи не б’ється.

— Це не вона, — сказав Ла Моль. — Що таке трапилось? Здається, це мало бути опівдні.

— Трапилось те, що немає ще півдня, та й годі, — сказав Коконна, — та що ми маємо ще час поспати.

І, зробивши такий висновок, Коконна розлігся на своєму плащі з виглядом людини, що збирається підкріпити слова ділом, але скоро вухо його торкнулося до землі, він завмер з піднятим вгору пальцем, даючи Ла Молю знак мовчати.

— Що таке? — спитав той.

— Тихо! На цей раз я дещо чую і вже не помиляюсь.

— Дивно, я дуже прислухаюсь, а не чую нічого.

— Не чуєш нічого?

— Ні.

— Ну, — сказав Коконна, підводячись і кладучи руку Ла Молю на плече, — дивись на лань.

— Де?

— Онде.

І Коконна показав пальцем на тварину.

— Ну?

— Ну, ти зараз побачиш.

Ла Моль подивився на тварину. Схиливши голову, ніби збираючись щипати траву, вона стояла нерухома і прислухалась. Незабаром вона підняла обважену пишними рогами голову і наставила вуха в той бік, звідки, певне, доносився шум; потім враз, без видимого приводу, помчала прудко, як блискавка.

— О! — сказав Ла Моль. — Твоя, мабуть, лань тікає.

— Отже, коли вона тікає, — сказав Коконна, — то це значить, що вона чує те, чого ти не чуєш.