Королева Марго

В цей час король почав обливатись потом, а що Карл недугував на ослаблення капілярних судин, ослаблення ж це призводить до кровотечі з шкіри, то кривавий піт і налякав мамку, яка не могла звикнути до цього дивовижного явища і, бувши, як ми пам’ятаємо, протестанткою, щоразу казала йому, що цю кров викликає кров гугенотів, пролита в день святого Варфоломія.

Кинулись у всі боки; лікар не міг бути далеко, і шукати його не довелося довго.

Передпокій спорожнів, бо кожен хотів довести своє старання, привівши лікаря.

Тоді двері відчинились і з’явилась Катерина. Вона похапцем перейшла передпокій і живо увійшла до апартаментів сина.

Карл лежав горілиць на ліжку з затуленим зором, ледве дихаючи; з усього тіла стікав червонастий піт; відкинута рука звисала з постелі, і на кінці кожного пальця висів рідкий рубін. Це було жахливе видовище.

Проте, почувши кроки матері і мов би пізнавши її ходу, Карл підвівся.

— Вибачте, пані, — сказав він, дивлячись на матір, — я хотів би вмерти спокійно.

— Вмерти, сину, — сказала Катерина, — від тимчасового припадку цієї нікчемної недуги і А чи ви хотіли б довести нас цим до відчаю?

— Кажу вам, пані, я відчуваю, що душа моя відлітає від мене. Кажу вам, пані, смерть наближається, бодай всі чорти подохли!.. Я відчуваю, що відчуваю, і знаю, що кажу.

— Сір, — сказала королева, — ваша головна недуга — власна ваша уява; після цілком заслуженого покарання тих двох чаклунів, тих убивців, що звалися Ла Моль і Коконна, ваші фізичні страждання мусили зменшитись. Уперто держиться сама лише моральна недуга, і коли б я мала змогу поговорити з вами тільки десять хвилин, я довела б вам...

— Мамко, постережи коло дверей, щоб хто-небудь не увійшов: королева Катерина де Медічі бажає говорити з своїм улюбленим сином Карлом IX.

Мамка виконала наказ.

— Справді, — казав Карл, — розмова ця повинна була відбутись колись, то краще вже нехай буде сьогодні, ніж завтра. До того ж, завтра, може, було б уже надто пізно. Тільки при нашій розмові повинна бути присутня третя особа.

— Чому?

— Тому, що, кажу вам ще раз, смерть наближається, — відповів Карл з страшною урочистістю, — тому, що з хвилини на хвилину вона увійде в цю кімнату, як ви, бліда й мовчазна, і не попередивши про себе. Після того, як я цієї ночі розпорядився своїми власними справами, прийшов час розпорядитися справами королівства.

— Хто ж та особа, яку ви бажаєте бачити? — спитала Катерина.

— Брат мій, пані. Звеліть покликати його.

— Сір, — сказала королева, — я з задоволенням бачу, що доноси, продиктовані більше ненавистю, ніж зв’язані з стражданнями, зникли з вашого ума і незабаром зникнуть з вашого серця. Мамко! — гукнула Катерина. — Мамко!

Вірна жінка, що стерегла за дверима, відчинила двері.

— Мамко, — сказала Катерина, — з наказу мого сина коли прийде пан де Нансей, — скажете йому піти по герцога д’Алансона.

Карл зробив знак і затримав мамку, що хотіла вже виконати наказ.

— Я сказав — мого брата, пані, — зауважив Карл.

Очі Катерини розширились, як очі тигриці, коли, вона відчуває гнів. Але Карл владно простягнув руку.

— Я хочу говорити з братом моїм Генріхом, — сказав він. — Тільки Генріх — брат мені; не той, що там десь королює, а той, що сидить тут в ув’язненні. Генріх знатиме мою останню волю.

— А я, — скрикнула флорентійка з незвичною перед страшною волею її сина сміливістю, настільки ненависть до беарнця примусила її забути звичайне своє вдавання, — якщо ви справді при смерті, як говорите, невже гадаєте ви, що я поступлюся комусь, надто ж іноземцеві, правом бути при останніх ваших хвилинах, що належать мені, як королеві, як матері?

— Пані, — сказав Карл, — я ще король, я повеліваю, пані: я сказав вам, що хочу говорити з братом моїм Генріхом, а ви не кличете мого капітана?.. Тисяча чортів, попереджаю, що у мене ще стане сили самому піти по нього.

І він зробив рух зіскочити з постелі, де лежало тіло його, подібне до тіла Христа після бичування.

— Сір, — скрикнула Катерина, затримуючи його, — ви чините усім нам образу: ви забуваєте заподіяну нашій сім’ї ганьбу, ви відштовхуєте наших єдинокровних. Тільки син короля французького може схилити коліно при смертному ложі короля Франції. А мені місце вказане тут законами природи й етикету, і я лишаюсь тут.

— Як хто лишаєтесь ви тут, пані? — спитав Карл IX.

— Як мати.

— Ви більше не мати мені, пані, як герцог д’Алансон не брат.

— Ви марите, пане, — сказала Катерина, — відколи це та, що дала життя, не мати тому, хто дістав його?

— Від того часу, пані, коли ця протиприродна мати відняла те, що дала, — відповів Карл, втираючи криваву піну, що з’явилась у нього на устах.

— Що ви хочете сказати, Карл? Я не розумію вас, — промурмотіла Катерина, дивлячись на сина розширеними від здивування очима.

— Ви зараз зрозумієте, пані.

Карл порився під подушкою і подав їй маленький срібний ключик.

— Візьміть ключ, пані, і відімкніть мою дорожну скриньку. В ній є деякі папери, вони вам скажуть за мене.

І Карл простягнув руку до прикрашеної чудовим різьбленням скриньки, замкнутої срібним, як і ключ, замком, що стояла на найпоказнішому місці в кімнаті.