Читаем Королева Марго полностью

Кабош взяв свічку, відчинив дубові двері, що вели на сходи в кілька приступців і відчинялись вниз у підземний льох. В ту ж хвилину повійнув крізний вітер, здувши кілька іскор з факела і повіявши в обличчя принцесам млосливим духом тління й крові.

Генрієтта, бліда, як алебастрова статуя, сперлась на руку подруги, що Йшла твердішим кроком, але на першій же приступці захиталась.

— О, я не можу, — сказала вона.

— Хто любить, Генрієтта, — відповіла королева, — той мусить любити до смерті.

Страшне й зворушливе видовище являли собою ці дві жінки, що сяяли молодістю, красою, вбранням і гнулися під гидким, вибіленим крейдою склепінням, слабіша спираючись на дужчу, а дужча на катову руку.

Спустились до останньої приступки.

На дні печери лежали дві людські постаті, прикриті широким покривалом з чорної саржі.

Кабош підняв край покривала, наблизив свою свічку і сказав:

— Подивіться, пані королево.

Двоє молодих людей у своїх чорних убраннях лежали один коло одного в жахливій симетрії смерті. Похилені й притулені до тулуба голови їх, здавалось, були відділені від тулуба тільки червоним кільцем, що проходило посередині шиї. Смерть не роз’єднала їх рук, бо — чи то випадково, чи завдяки побожній уважності ката — права рука Ла Моля лежала в лівій руці Коконна.

В Ла Моля під повіками таївся погляд кохання, в глибині повік у Коконна була насмішка.

Маргарита схилила коліна коло свого коханого, і руки її, що сяяли дорогоцінним камінням, тихо підняли голову, яку вона так кохала.

А графиня де Невер, що стояла, спершись на стіну, не могла відірвати погляд від того блідого обличчя, на якому вона стільки разів шукала радості і кохання.

— Ла Моль! Любий Ла Моль! — прошептала Маргарита.

— Аннібал! Аннібал! — скрикнула графиня де Невер. — Такий вродливий, такий гордий, відважний, ти не відповідаєш мені!..

І сльози потоками ринули з їх очей.

Ця жінка, така горда, безстрашна й смілива в щасті, жінка, що доводила скептицизм свій до крайніх меж, пристрасть до жорстокості, — ніколи не думала про смерть.

Маргарита подала їй приклад.

Вона поклала у вишитий перлами і напахчений найтоншими ароматами мішок голову Ла Моля, ще прекраснішу в оздобі з бархату й золота, — голову, якій спеціальне препарування, що вживалося за тих часів при бальзамуванні царственних осіб, мало зберегти її красу.

Генрієтта теж наблизилась і загорнула голову Коконна в край свого плаща.

І обидві, -зігнуті більше від своєї скорботи, ніж від ваги цих голів, пішли сходами вгору, кинувши останній погляд на останки, залишувані на ласку ката в цьому похмурому притулку звичайних злочинців.

— Не бійтеся, пані, — сказав Кабош, що зрозумів цей погляд, — дворяни будуть поховані, віддані землі по святому обряду, присягаюсь вам.

— І ти замовиш за душу їх месу, — сказала Генрієтта, здіймаючи з шиї розкішне рубінове кольє і подаючи його катові.

Вернулись до Лувра так, як і вийшли з нього. При вході в ворота королева назвала себе, вийшла з ношів внизу свого окремого ходу, зайшла до себе, поклала сумну свою реліквію в кабінеті при опочивальні, що з цього часу мав перетворитись на молільню, залишила Генрієтту охороняти свою кімнату і, ще блідіша, ще вродливіша, ніж досі, увійшла о десятій годині в велику бальну залу, ту саму, де ми вже бачили її два з половиною роки тому, коли починався перший розділ нашої розповіді.

Усі очі звернулися до неї, і вона витримала всі ці погляди з гордим і майже радісним виглядом.

Вона свято виконала останню волю свого друга.

Побачивши її, Карл, похитуючись, пройшов крізь золоту юрбу, що її оточувала.

— Дякую вам, сестро, — голосно сказав він.

І тихо додав:

— Майте на увазі, на руці у вас кривава пляма...

— Ах, що до того, сір, — сказала Маргарита, — аби на устах була усмішка.

<p>XXХI. Кривавий піт</p>

По кількох днях після страшної сцени, про яку ми щойно розповіли, 30 травня 1574 року, коли двір пробував у Венсенні, розітнулись голосні крики з кімнати короля, який, занедужавши ще тяжче під час балу, улаштованого в самий день смерті двох молодих людей, виїхав, з наказу медиків, за місто, на чисте повітря.

Була восьма година ранку. Невеликий гурток придворних жваво розмовляв у передпокої, коли раптом пролунав крик і на порозі королівських покоїв з’явилась, заливаючись слізьми, мамка Карла з криком розпачу:

— Допоможіть королю! Допоможіть королю!

— Його величність ще тяжче занедужали? — спитав капітан де Нансей, якого король, як ми вже бачили, звільнив від служби у королеви Катерини і взяв на свою особисту службу.

— Ох, скільки крові! Скільки крові! — сказала мамка. — Лікарів! Покличте лікарів!

Мазілль і Амбруаз Паре по черзі вартували коло хворого короля, і Амбруаз Паре, який був на варті, побачивши, що король заснув, скористався з цього, щоб відійти на кілька хвилин.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Адмирал Колчак. «Преступление и наказание» Верховного правителя России
Адмирал Колчак. «Преступление и наказание» Верховного правителя России

Споры об адмирале Колчаке не утихают вот уже почти столетие – одни утверждают, что он был выдающимся флотоводцем, ученым-океанографом и полярным исследователем, другие столь же упорно называют его предателем, завербованным британской разведкой и проводившим «белый террор» против мирного гражданского населения.В этой книге известный историк Белого движения, доктор исторических наук, профессор МГПУ, развенчивает как устоявшиеся мифы, домыслы, так и откровенные фальсификации о Верховном правителе Российского государства, отвечая на самые сложные и спорные вопросы. Как произошел переворот 18 ноября 1918 года в Омске, после которого военный и морской министр Колчак стал не только Верховным главнокомандующим Русской армией, но и Верховным правителем? Обладало ли его правительство легальным статусом государственной власти? Какова была репрессивная политика колчаковских властей и как подавлялись восстания против Колчака? Как определялось «военное положение» в условиях Гражданской войны? Как следует классифицировать «преступления против мира и человечности» и «военные преступления» при оценке действий Белого движения? Наконец, имел ли право Иркутский ревком без суда расстрелять Колчака и есть ли основания для посмертной реабилитации Адмирала?

Василий Жанович Цветков

Биографии и Мемуары / Проза / Историческая проза