Королева Марго

Коконна обвів пильним поглядом всю площу, зупинив очі на одному пункті і, не спускаючи з нього очей, простяг руку і торкнув друга за плече.

— Подивись, — сказав він, — подивись на вікно в отій башті.

І показав Ла Молю рукою на невеличку будівлю, що й досі стоїть ще між вулицями Ла Ванрі і дю Мутон, як уламок минулих віків.

Дві жінки в чорному вбранні стояли там, притулившись одна до одної, не коло вікна, а трохи далі.

— Ах, — сказав Ла Моль, — я боявся тільки одного — вмирати, не побачивши її. Я побачив її і можу вмирати.

І, жадібно вп’явшись очима в маленьке вікно, підніс образок до уст і вкрив його поцілунками.

Коконна вклонився жінкам з такою чемністю, ніби був у салоні.

Відповідаючи на поклон, вони замахали мокрими від сліз хустками.

Кабош, в свою чергу, торкнувся пальцем до плеча Коконна і зробив йому промовистий знак очима.

— Так, так, — сказав п’ємонтець.

І, звертаючись до Ла Моля, сказав:

— Обніми мене і вмри сміливо. Це зовсім не важко, друже, ти ж людина відважна!

— Ах, — сказав Ла Моль, — не велика для мене заслуга вмерти сміливо, я так страждаю!

Підійшов священик і простягнув Ла Молю хрест, але той усміхнувсь і показав образок, що його держав у руці.

— Однаково, — сказав священик, — завжди просіть сили у того, хто перетерпів те, що ви маєте перетерпіти зараз.

Ла Моль поцілував ноги Христа.

— Доручіть мене, — сказав він, — молитвам черниць в монастирі пресвятої діви.

— Не гайся, не гайся, Ла Моль, — сказав Коконна, — ти завдаєш мені такого жалю, що я й сам починаю втрачати мужність.

— Я готовий, — сказав Ла Моль.

— Можете ви держати голову прямо? — сказав Кабош, готуючи свій меч ззаду Ла Моля, що став навколішки.

— Сподіваюсь, — сказав той.

— То все буде добре.

— Тільки ви, — сказав Ла Моль, — не забудьте того, про що я прохав вас; цей образок відчинить вам двері.

— Не турбуйтесь. Постарайтесь тільки держати голову прямо.

Ла Моль витягнув шию і, звертаючи очі до вежки, сказав:

— Прощай, Маргарита, будь бла...

Він не докінчив. Одним помахом свого бистрого, ясного, як блискавка, меча Кабош зніс йому голову, і вона покотилась під ноги де Коконна.

Тіло тихо опустилось, мов би лягло.

Тисяча криків злились в один крик, і серед усіх цих жіночих голосів Коконна, як здалось йому, почув один, що був скорботніший від усіх інших.

— Дякую, мій достойний друже, дякую, — сказав Коконна і втрете подав катові руку.

— Сину мій, — звернувся до Коконна священик, — чи не маєте чого довірити богові?

— Ні, слово честі, панотче, — сказав п’ємонтець, — усе, що я мав би йому сказати, я сказав вам самому учора.

Потім, звертаючись до Кабоша, мовив:

— Ну, кате, останній мій друже, ще одна послуга.

І, перш ніж стати на коліна, він обвів юрбу таким спокійним та ясним поглядом, що гомін подиву пестощами донісся до його слуху і викликав усмішку гордості. Потім, піднявши голову свого друга і поклавши поцілунок на його посинілі уста, він кинув останній погляд на вежку і, стаючи навколішки з любою головою в руках, сказав:

— Моя черга.

Не встиг він докінчити цих слів, як Кабош зніс йому голову.

Після цього удару конвульсійне тремтіння пробігло по тілу достойної людини.

— Треба було кінчити, — сказав він, — бідолашний хлопчина.

Він з зусиллям витяг з скорчених рук Ла Моля золотий образок і потім кинув свій плащ на сумні рештки, які візок мав відвезти до нього.

Видовище скінчилось, Юрба розійшлась.

XXX. Башта ганебного стовпа

Ніч спускалась над містом, що здригалося ще від розмов про цю страту, подробиці якої, переходячи з уст в уста, огортали сумом в кожному домі веселий час сімейної вечері.

Всупереч місту, що було мовчазне й похмуре, Лувр був шумливий, радісний і осяяний огнями. У палаці було велике свято. Свято з наказу Карла IX призначене на вечір того самого дня, коли на ранок він призначив страту.

Королева Наварська напередодні цього вечора дістала від короля наказ бути на святі і, сподіваючись, що Ла Моль і Коконна будуть вночі врятовані, певна, що для врятування їх вжито всіх заходів, відповіла, що вчинить згідно з його бажанням.

Але, коли вона втратила всяку надію після сцени в каплиці, коли, спонукувана останніми жалощами до найбільшого й найглибшого кохання, якого зазнала в своєму житті, була присутня на страті, — вона заприсяглая, що ні прохання, ні погрози не примусять її появитись на радісному святі в Луврі в той день, коли вона бачила таке сумне свято на Гревській площі.

Король Карл IX подав у цей день новий доказ тієї могутності волі, якої ніхто, може, не мав у такій мірі: два тижні пролежавши в постелі, зів’ялілий, як умираючий, блідий, як труп, він устав з ліжка о п’ятій годині і вдягся в свої найпишніші вбрання. Щоправда, під час вдягання він тричі зомлівав.

О восьмій годині він спитав, що робить сестра, чи бачили її і чи пам’ятає вона, що обіцяла. Ніхто не відповів йому, бо королева прибула до себе об одинадцятій годині і замкнулась у своїх покоях, відмовляючись будь-кому відімкнути двері.