Королева Марго

Аннібал узяв його під руки і поставив на ноги. Ла Моль тільки глухо застогнав; але в момент, коли Коконна пустив його, щоб піти до воротаря, і його підтримували тільки руки двох жінок, ноги його підігнулись, і, не зважаючи на зусилля Маргарити, що обливалася слізьми, він упав, і жахливий крик, якого він не мав сили стримати, розітнувся в каплиці і довго ще лунав під її склепінням скорботною луною.

— Ви самі бачите, — сказав Ла Моль з тоскою, — ви самі бачите, королево моя. Отже, залиште мене, покиньте, востаннє попрощавшись зо мною. Я не сказав нічого, Маргарита, ваша таємниця лишилась похованою в моєму коханні і вмре зо мною. Прощайте, королево моя, прощайте...

Маргарита, сама ледве жива, обвила руками цю чарівну голову і майже з побожністю поцілувала її.

— А ти, Аннібал, — сказав Ла Моль, — тебе пощадили муки, ти молодий ще і можеш жити, — тікай, друже, тікай, дай мені останню втіху — знати, що ти на волі.

— Час кінчається, — крикнув тюремник, — не гайтеся.

Генрієтта намагалась лагідно витягти Аннібала, а Маргарита, схожа на Магдалину[129], все стояла на колінах перед Ла Молем, з розпущеним волоссям, з очима, з яких потоками лилися сльози.

— Тікай, Аннібал, — сказав знову Ла Моль, — тікай, не дай ворогам нашим утіхи побачити смерть двох неповинних людей.

Коконна лагідно відштовхнув Генрієтту, що тягла його до дверей, і, зробивши урочистий, навіть величний рух, сказав:

— Пані, дайте цьому чоловікові п’ятсот екю, що ви пообіцяли.

— Ось вони, — мовила Генрієтта.

Тоді, повернувшись до Ла Моля і похитавши сумно головою, він сказав:

— А ти, любий Ла Моль, ображаєш мене, хоч на хвилину припускаючи, щоб я міг покинути тебе. Чи ж я не заприсягся жити й умерти з тобою? Але ти так страждаєш, бідний мій друже, що я прощаю тебе.

І він рішуче ліг коло друга, поклав коло нього свою голову і доторкнувся до його лоба губами.

Потім він, лагідно, як мати, що притягує до себе дитину, притягнув голову свого друга, що скотилася до стіни, і поклав її до себе на груди.

Маргарита була похмура. Вона підняла кинджал, що його кинув Коконна.

— О, королево моя, — сказав, простягаючи до неї руки, Ла Моль, що зрозумів її думку, — не забувайте, що я вмираю, щоб загасити найменшу підозру про наше кохання!

— Але що ж я можу зробити для тебе, — скрикнула Маргарита в розпачі, — якщо не можу навіть умерти з тобою?

— Ти можеш зробити, — сказав Ла Моль, — можеш зробити, щоб смерть моя була солодка і прийшла до мене з усмішкою на обличчі.

Маргарита знову наблизилась до нього, склавши руки, мов би прохаючи його говорити.

— Пригадуєш ти той вечір, Маргарита, коли, в заміну мого життя, яке я тоді присвятив тобі і віддаю тепер, ти дала мені священну обіцянку?..

Маргарита затремтіла.

— А, ти пригадуєш, — сказав Ла Моль, — бо ти тремтиш.

— Так, так, я пригадую її, — сказала Маргарита, — і, присягаюся життям моїм, Гіацинт, я додержу її.

Маргарита простягла руку до вівтаря, ніби вдруге кличучи бога за свідка своєї присяги.

Обличчя Ла Моля проясніло, неначе склепіння каплиці розкрилось і небесний промінь спустився на нього.

— Ідуть, ідуть, — сказав тюремник.

Маргарита скрикнула і кинулась до Ла Моля, але боячись ще збільшити його страждання, тремтячи стала перед ним.

Генрієтта приклала губи свої до лоба Коконна і сказала:

— Я розумію тебе, мій Аннібал, і пишаюсь тобою. Я знаю, що геройство твоє веде тебе на смерть, але я люблю тебе за твоє геройство. Перед богом я любитиму тебе завжди найбільше від усього і присягаюсь тобі зробити для тебе те, що Маргарита присяглась зробити для Ла Моля, хоч і не знаю, в чому справа. — І подала руку Маргариті.

— Добре, дякую, — сказав Коконна.

— Перш, ніж ви покинете мене, королево моя, — сказав Ла Моль, — зробіть мені останню ласку: дайте якийсь спомин про вас, щоб я міг поцілувати його, сходячи на ешафот.

— О, так! — скрикнула Маргарита. — На!..

І зняла з шиї маленький золотий образок на ланцюжку з того ж самого металу.

— На, — сказала вона, — ось святий образок, що його я ношу з самого дитинства; мати моя наділа його мені на шию, коли я була ще зовсім маленька і коли вона ще любила мене; його прислав дядько наш, папа Климент[130]; я не скидала його ніколи. На, візьми його.

Ла Моль узяв його й жадібно поцілував.

— Відчиняють двері, — сказав тюремник, — тікайте, пані, тікайте!

Обидві жінки забігли за вівтар і зникли.

І в ту хвилину прийшов священик.

XXIX. Гревська площа

Сьома година ранку. Шумлива юрба чекала на площах, на вулицях та набережних.

О десятій годині той самий двоколесний візок, що привіз колись двох друзів після їх дуелі в Лувр, рушивши з Венсенна, поволі проїздів вулицею Сент-Антуан, і глядачі, стовпившись по дорозі так, що давили один одного, були подібні до статуй з витріщеними очима і застиглими устами.

Справді, в той день відбувалося страшне видовище, улаштоване королевою-матір’ю паризькій людності.