Він думав тільки про каплицю, про сховані під священним покровом ножі, про Генрієтту і королеву, про двері в ризниці і про двох коней, що дожидалися на узліссі, думав про волю, про біг на чистому повітрі, про безпеку за межами Франції.
— Тепер, — сказав Кабош, — справа в тому, щоб уміло перенести вас з кобили на ноші. Не забувайте, що для всіх, навіть для моїх помічників, ноги у вас розчавлені, і при кожному русі ви повинні кричати.
— Ай! — скрикнув Коконна, ще тільки побачивши, що двоє помічників Кабоша підходять з ношами.
— Ну, ну! Трохи мужності, — сказав Кабош, — коли ви вже тепер кричите, то що буде зараз?
— Любий Кабош, — сказав Коконна, — благаю вас, не давайте торкатись до мене вашим шановним помічникам, у них, може, не така легка рука, як у вас.
— Поставте ноші коло кобили, — сказав метр Кабош.
Вони поставили. Метр Кабош узяв Коконна на руки, як дитину, і переніс на ноші, та хоч як обережно зробив це, але Коконна дико кричав.
З’явився воротар з ліхтарем.
— До каплиці, — сказав він.
І носії з ношами рушили після того, як Коконна вдруге стиснув руку Кабошу.
Перше стискання її надто багато дало п’ємонтцеві, щоб він уважав за невідповідне зробити це вдруге.
XXVIII. Каплиця
Сумний кортеж в глибокому мовчанні перейшов два звідні мости вежі і великий замковий двір, що вів до каплиці, на вікнах якої світло освітлювало мертвотно бліді обличчя апостолів у червоних вбраннях.
Коконна жадібно вдихував нічне повітря, хоч воно й вогке було від дощу. Він вдивлявся в глибоку темряву і радів, що всі обставини були сприятливі для втечі його і його товариша.
Він мусив напружити всю свою волю, весь свій розум, усе своє самовладання, щоб не скочити з ношів, коли його принесли в каплицю, де він побачив на підвищенні для хору, за три кроки від вівтаря, якусь нерухому масу в білому плащі. Це був Ла Моль.
Двоє солдатів, що супроводили ноші, лишилися по той бік дверей.
— Коли вже нам роблять цю останню ласку, даючи побути ще раз укупі, — сказав Коконна, удаючи безсилля в голосі, — то піднесіть мене до мого друга.
Носіям не було дано наказу не робити цього, і вони, не заперечуючи, виконали прохання Коконна.
Ла Моль був понурий і блідий, голова його була прихилена до мармурової стіни; мокре від поту чорне волосся, що надавало його обличчю матової, як слонова кость, білості, здавалось, стало диба та так і залишилось наїжаченим на голові.
По знаку ключника двоє слуг пішли за священиком, якого попросив покликати Коконна.
Це був умовний знак.
Коконна занепокоєно проводив їх очима, але не тільки його гарячий погляд впивався в них. Ледве встигли вони вийти, як дві жінки вибігли зза вівтаря і кинулись на підвищення з радісним трепетом, схвильовуючи повітря, як гарячий і шумливий подих вітру перед грозою.
Маргарита кинулась до Ла Моля і вхопила його в обійми.
Ла Моль видав страшний крик, такий, як ті, що Коконна чув у своєму казематі і що довели його до божевілля.
— Боже мій! Що з тобою, Ла Моль? — сказала Маргарита, відступаючи з жахом.
Ла Моль тяжко зітхнув і підніс руки до очей, немов би для того, щоб не бачити Маргарити.
Це мовчання і цей рух злякали Маргариту ще більше, ніж крик болю.
— О, — скрикнула вона, — що з тобою? Ти увесь у крові.
Коконна, що кинувся до вівтаря, вхопив кинджал і вже держав Генрієтту в обіймах, повернувся.
— Устань, — говорила Маргарита, — устань, благаю тебе! Ти ж бачиш, що вже час.
Жахлива усмішка скорботи пробігла по блідих устах де Ла Моля, які, здавалось, не повинні були б усміхатись.
— Люба королево! — сказав молодий чоловік. — Ви розраховували без Катерини, отже не взяли на увагу злочину. Мене брали на допит: усі кістки мої поламані, усе моє тіло сама рана, і той рух, що я роблю в цю хвилину, щоб торкнутись устами до вашого чола, завдає мені болю, гіршого від смерті.
І, справді, через силу, увесь блідий, Ла Моль торкнувся устами до чола королеви.
— Допит! — скрикнув Коконна. — Але й мене брали на допит. Та хіба ж кат не зробив для тебе того, що зробив для мене?
І Коконна розповів усе.
— Ах, — сказав Ла Моль, — це зрозуміло: ти подав йому руку, коли ми ходили його відвідати, а я забув, що всі люди брати, і виявив погорду до нього. Бог карає мене за гордість, дяка господові.
Ла Моль склав руки.
Коконна й обидві жінки глянули одно на одного з невимовним жахом.
— Ну, ну, — сказав тюремник, що ходив до дверей послухати і тепер вернувся, — не гайте часу, любий пане де Коконна, ударте мене кинджалом і зробіть це, як справжній дворянин, бо вони зараз прийдуть.
Маргарита спустилась на коліна біля де Ла Моля, як мармурова постать на надгробку мертвого.
— Ну, друже, — сказав Коконна, — будь мужній! Я дужий, я винесу тебе, посаджу на коня, візьму навіть перед собою, якщо ти не можеш сидіти в сідлі, — тільки йдімо, йдімо. Ти ж чуєш, що каже цей чоловік, мова йде про наше життя.
Ла Моль зробив надлюдське зусилля, величне зусилля.
— Правда, мова йде про твоє життя.
І спробував підвестися.