Королева Марго

— Але, пане дворянин, — сказала, сміючись, Жільйона, — ви вже забруднили своєю кров’ю всю постіль і опочивальню її величності.

Маргарита запнула щільніше плащ на своєму батистовому пеньюарі, що весь був у невеликих червоних плямах.

Рух цей, повний жіночої соромливості, нагадав Ла Молю, що він держав у своїх руках і тулив до своїх грудей цю прекрасну, обожнювану королеву, і спомин цей викликав на його блідих щоках легкий рум’янець.

— Пані, — белькотів він, — чи не могли б ви передати мене в руки якомусь хірургові?

— Католикові, чи що? — спитала королева так багатозначно, що Ла Моль зрозумів і здригнувся.

— Хіба ви не знаєте, — казала далі королева з надзвичайною лагідністю в голосі й усмішці, — що ми, принцеси французькі, знаємося на цілющій силі рослин і вміємо готувати бальзами, бо обов’язок наш, як жінок і королев, втишувати страждання. Отже, ми варті найкращих хірургів на світі, — так, принаймні, кажуть наші підлесники. Чи, може, моя слава в лікуванні не дійшла до вас? Ну, Жільйона, за діло!

Ла Моль хотів ще опиратися, знову говорив, що воліє вмерти, ніж завдавати королеві клопоту, який почнеться жалістю, а скінчитись може огидою. Але сперечання призвело тільки до того, що він остаточно знесилів. Він захитався, заплющив очі і відкинув голову назад, зомлівши вдруге.

Тоді Маргарита, схопивши кинджал, що випав у нього з рук, розрізала швидше шнурок, який стягував його камзол, а Жільйона тим часом відпорола чи, краще сказати, відрізала якимсь ножем рукава.

Намоченим в холодній воді шматком полотна Жільйона обмила кров, що текла з плеча і з грудей молодого чоловіка, а Маргарита прозондувала рани золотою голкою з закругленим кінцем, роблячи це з такою делікатністю та вправністю, яких сам Амбруаз Паре не міг би виявити в такому випадку.

Рана в плече була глибока, рана в груди пройшла по ребрах і розрізала тільки тіло; ні та, ні друга не пройшла в глибину природної кріпості, що захищає серце й легені.

— Рана тяжка, але не смертельна, Acerrimum humeri vulnus, non autem lethale, — кинула прекрасна вчена лікарка. — Подай бальзам і наготуй корпію, Жільйона.

Тим часом Жільйона, якій королева дала цей новий наказ, уже обтерла і обризкала парфумами груди молодому чоловікові і те саме робила з його руками, схожими на руки античних статуй, плечима його, що граціозно відгинались назад, його шиєю, яку відтіняли густі кучері і яка подібна була більше до статуї з пароського мармуру, ніж до понівеченого тіла вмираючої людини.

— Бідолашний хлопець, — бурмотіла Жільйона, дивлячись не стільки на свою роботу, скільки на того, біля кого вона клопоталась.

— Правда, гарний? — сказала Маргарита з царською відвертістю.

— Так, пані. Але, я думаю, краще не залишати його на підлозі, а підняти і покласти на ліжко, до якого він прихилився.

— Твоя правда, — сказала Маргарита.

Вони нахилились, підняли спільними силами Ла Моля, поклавши його на велику, з різьбленою спинкою, софу, що стояла коло вікна, і прочинили вікно, щоб впустити свіжого повітря.

Від цього руху Ла Моль прийшов до свідомості, зітхнув і, розплющивши очі, відчув те невимовне солодке почуття, яке відчуває поранений, коли, вертаючись до життя, стрічає свіжість замість пекучого жару, пахощі бальзаму замість гидкого і нудотного запаху крові.

Він прошепотів кілька незв’язних слів, на які Маргарита відповіла усмішкою, поклавши пальці собі на губи.

В цю хвилину почувся стук у двері.

— Хтось стукає в потайний хід, — сказала Маргарита.

— Хто це може бути, пані? — спитала з ляком Жільйона.

— Я зараз подивлюся, — сказала Маргарита. — А ти залишись коло нього і не покидай його ні на хвилину.

Маргарита увійшла до свого покою і, замкнувши двері в кабінет, відімкнула вхід до коридору, що вів у покої короля і королеви-матері.

— Пані де Сов! — скрикнула вона, швидко відступаючи назад, тоном, що свідчив коли не про страх, то принаймні про ненависть, бо жінка ніколи не прощає другій жінці, якщо та віднімає у неї чоловіка, хоч би вона й не кохала його. — Пані де Сов!

— Так, ваша величність! — сказала та, зчіплюючи руки.

— Ви тут, пані! — казала Маргарита, вражена подивом, але з тим більшою величністю.

Шарлотта впала на коліна.

— Пані, — сказала вона, — пробачте мені, я знаю, скільки я винна перед вами; але, — коли б ви знали! — вина не тільки моя, а ще й наказ королеви-матері...

— Встаньте, — сказала Маргарита, — але я не думаю, щоб ви прийшли з надією виправдатись передо мною віч-на-віч. — Отже, скажіть, чого ви прийшли?

— Я прийшла, пані, — сказала Шарлотта, не встаючи з колін, майже з божевіллям в очах, — я прийшла спитати у вас, чи він не тут.

— Хто? Про кого говорите ви, пані?.. Я не розумію.

— Про короля.

— Про короля? Ви переслідуєте його навіть у мене! Ви ж знаєте прекрасно, що він сюди не ходить!

— Ах, пані, — продовжувала баронеса де Сов, не відповідаючи на зачіпливі натяки і навіть, здавалося, не чуючи їх, — ах, дай боже, щоб він був тут!

— Чому?

— О, боже мій, пані, адже ріжуть гугенотів, а король Наварський — голова гугенотів.