Королева Марго

Молодий чоловік зник був з учорашнього дня. Була хвилина, коли Маргарита думала просити його заступництва за короля Наварського; але страшна думка зупинила її. Одруження відбулося всупереч його бажанню; Франсуа ненавидів Генріха і лишався нейтральним тільки тому, що Генріх і дружина його, як він був певен, зоставалися чужі одно одному. Найменший знак зацікавлення, виявлений Маргаритою до долі свого чоловіка, міг би, замість того, щоб відвести, наблизити до грудей Генріха Наварського один з трьох кинджалів, які загрожували йому.

Побачивши молодого принца, Маргарита затремтіла ще дужче, ніж тремтіла, коли бачила короля Карла IX або саму королеву-матір. Його зовнішній вигляд нічим не виказував, що в місті або в Луврі відбувається щось особливе; він був одягнений з звичайною елегантністю. Убрання його й білизна дихали пахощами, до яких Карл IX ставився з презирством, але яких завжди уживали він і герцог д’Анжу. Тільки таке досвідчене око, як око Маргарити, могло помітити, що, не зважаючи на більшу, ніж звичайно, блідість і легке тремтіння його рук, гарних та виплеканих, як руки жінки, він ховав у глибині душі радісне почуття.

Він увійшов, як входив звичайно. Він підійшов до сестри поцілувати її. Але Маргарита, замість підставити щоки, як підставляла вона королю та герцогу д’Анжу, нахилилась і підставила чоло.

Герцог д’Алансон зітхнув і торкнувся своїми зблідлими устами її чола.

Потім сів і почав розказувати сестрі про криваві новини минулої ночі: про страшну повільну смерть адмірала; про моментальну смерть Теліньї, що, пробитий кулею, в ту ж мить випустив останній подих. Він зупинявся на кривавих подробицях ночі, говорив про них широко і з замилуванням, з тією любов’ю до крові, яка властива була йому і двом його братам.

Маргарита дала йому говорити.

— Ви прийшли до мене не тільки для того, щоб розповісти мені про все це, — адже так, брате? — спитала Маргарита.

Герцог д’Алансон посміхнувся.

— Ви маєте ще щось сказати мені?

— Ні, — відповів герцог, — я чекаю.

— Чого?

— Чи не казали ви мені, люба Маргарита, — відповів герцог д’Алансон, присуваючи своє крісло до крісла сестри, — що одруження ваше з королем Наварським сталося всупереч вашому бажанню?

— Так, це правда. Я зовсім не знала принца Беарнського, коли мені запропонували його в подружжя.

— А після того, як ви стали знати його, хіба не говорили ви, що не почуваєте до нього ніякої любові?

— Говорила, це правда.

— Чи не гадали ви, що це одруження принесе вам нещастя?

— Любий Франсуа, — сказала Маргарита, — коли одруження не найвище блаженство, воно майже завжди найбільша мука.

— Ну, люба моя Маргарита, я чекаю, як я вже сказав вам.

— Чого чекаєте?

— Щоб ви засвідчили мені свою радість.

— Чого ж мені радіти?

— Що вам з’являється несподівана нагода здобути знову свободу.

— Свободу! — повторила Маргарита, щоб примусити принца договорити до кінця свою думку.

— Звичайно, свободу. Вам дадуть розлуку з королем Наварським.

— Розлуку! — сказала Маргарита, пильно дивлячись на юного принца.

Герцог д’Алансон спробував витримати погляд сестри, але незабаром в замішанні відвів свої очі.

— Розлуку! — повторила Маргарита. — Розміркуймо це, брате; я дуже рада, що ви даєте мені нагоду глибше розібратися в цьому питанні; як же гадають розлучити нас?

— Генріх гугенот, — пробурмотів герцог.

— Безперечно; але він не затаював своєї віри, це знали, коли нас одружували.

— Так, але що робив Генріх після вашого одруження, сестро? — сказав герцог, і обличчя його мимоволі освітилось радісним промінням.

— Ви знаєте це краще від будь-кого іншого, Франсуа, бо він проводив цілі дні майже завжди в вашому товаристві, то на полюванні, то граючи з вами в кеглі або в м’яча.

— Так, дні безперечно, — перехопив герцог, — дні, — а ночі?

Маргарита замовкла, і тепер їй довелося спустити очі.

— Ночі, — казав герцог д’Алансон, — ночі?

— Ну, і що ж? — спитала Маргарита, почуваючи, що треба щось сказати.

— Ну, він проводив їх у пані де Сов.

— Звідки ви знаєте? — скрикнула Маргарита.

— Я знаю це тому, що маю інтерес знати, — відповів юний принц, бліднучи і рвучи обшивки на своїх манжетах.

Маргарита почала розуміти, що саме Катерина сказала потихеньку Карлу IX, але удала, ніби нічого не розуміє.

— Нащо говорите ви мені це, брате? — відповіла вона з якнайкраще удаваним смутком. — Для того, може, щоб нагадати мені, що мене ніхто тут не любить і не клопочеться мною: ні ті, кого природа дала мені в опікуни, ні той, кого церква дала мені за мужа?

— Ви несправедливі, — жваво сказав герцог д’Алансон, присуваючи ближче своє крісло до крісла сестри, — я люблю вас і клопочусь вами.

— Брате, — сказала Маргарита, пильно дивлячись на нього, — ви маєте щось переказати мені від королеви-матері?

— Я? Ви помиляєтесь, сестро, присягаюсь вам; хто міг подати вам таку думку?

— Подало мені таку думку те, що ви ламаєте приязнь, яка зв’язує вас з моїм чоловіком, що ви облишили справу короля Наварського.

— Справу короля Наварського! — здивовано повторив герцог д’Алансон.