Королева Марго

Король, королева-мати, Таванн і католицькі вельможі були вже на конях. Маргарита бистрим оком глянула на гурток, що складався осіб з двадцяти; короля Наварського серед них не було.

Але пані де Сов там була; вона ззирнулася з нею, і Маргарита зрозуміла, що коханка її мужа має щось сказати їй.

Рушили вулицею Астрюс в напрямі до вулиці Сент-Оноре. Побачивши короля, королеву Катерину та католицьких вельмож, народ зібрався юрбою і, як хвиля, зростаючи з кожною хвилиною, проводив кортеж з вигуками: „Хай живе король! Хай живе меса! Смерть гугенотам!“

Вигукуючи ці слова, натовп розмахував закривавленими шпагами та димливими аркебузами, що свідчили про участь кожного з них у надзвичайній події, яка щойно відбулася.

На вулиці Прувелль кавалькада зустрілася з людьми, що волокли безголовий труп. Це був труп адмірала. Його тягли, щоб повісити за ноги на Монфоконі.

На Кладовище невинних в’їхали через ворота, що виходили на вулицю Шап, теперішню Дешаржер. Попереджене про прибуття короля та королеви-матері духовенство вже дожидалось їх величностей, щоб вітати промовою.

Пані де Сов скористалась хвилиною, поки Катерина слухала промову, наблизилась до королеви Наварської і попросила дозволити їй поцілувати руку. Маргарита простягла руку, і пані де Сов, цілуючи її, сунула в рукав невеличкий згорнутий папірець.

Та хоч як швидко і скритно зробила це пані де Сов, Катерина помітила і повернулася саме в ту хвилину, коли її прибічниця цілувала руку королеві Наварській.

І пані де Сов і Маргарита бачили погляд, що пробіг по них, як блискавка, але зостались байдужі. Пані де Сов, відійшовши від Маргарити, зараз знову стала коло Катерини.

Маргарита наблизилась.

— А, дочко, — сказала королева-мати своїм півіталійським жаргоном, — ви в великій дружбі з пані де Сов?

Маргарита усміхнулась і, надаючи своєму вродливому обличчю найгіркішого, якого могла, виразу, відповіла:

— Так, мамо, змія підповзла вкусити мені руку.

— Ax, ах! — сказала Катерина, посміхаючись. — Я бачу, ви ревнива!

— Помиляєтесь, пані, — відповіла Маргарита. — Я так само ревную короля Наварського, як король Наварський мене кохає. Проте, я вмію розбирати, де друзі і де вороги. Я люблю тих, хто мене любить, і ненавиджу тих, хто ненавидить мене. Без того я не була б ваша дочка.

Катерина посміхнулася так, щоб дати Маргариті зрозуміти, що коли вона й мала яку підозру, то підозра та зникла.

До того ж в цю хвилину увагу високого зібрання притягли до себе нові пілігрими. Прибув герцог де Гіз з гуртком дворян, які ще не прохололи від недавніх убивств. Вони ескортували пишно вбрані ноші, що зупинились прямо проти короля.

— Герцогиня де Невер! — скрикнув Карл IX. — Хай вродлива й сувора католичка прийме мої вітання! Чи правду казали мені, кузино, ніби ви стріляли з вашого вікна в гугенотів, як у дичину, і вбили одного каменем?

Герцогиня де Невер вся почервоніла.

— Сір, — сказала вона тихенько, низько схиляючись перед королем, — навпаки, я мала щастя дати притулок пораненому католикові.

— Добре, добре, кузино! Служити мені можна двома способами: або винищуючи моїх ворогів, або допомагаючи моїм друзям. Кожен робить, що може, і я певен, що ви зробили б більше, коли б могли.

Тим часом натовп, бачачи таку добру згоду між Лотарінгським домом і Карлом IX, горлав якнайдужче: „Хай живе король! Хай живе герцог де Гіз! Хай живе меса!“

— Ви поїдете з нами до Лувра, Генрієтта? — звернулась королева-мати до прекрасної герцогині.

Маргарита торкнула ліктем подругу і та, зрозумівши знак, відповіла:

— Ні, пані, якщо ваша величність не звелите мені, бо мені треба поїхати до міста з королевою Наварською.

— А що ви маєте там робити разом? — спитала Катерина.

— Ми хочемо оглянути дуже рідкісні й цікаві грецькі книжки, знайдені у якогось старого протестантського пастора і перенесені до башти Сен-Жак-ла-Бушері, — відповіла Маргарита.

— Ви зробили б краще, коли б поїхали подивитись, як кидають у Сену з мосту Меньє останніх гугенотів, — сказав Карл IX. — Там місце для добрих французів.

— Ми підемо туди, якщо ваша величність бажаєте, — відповіла герцогиня де Невер.

Катерина кинула недовірливий погляд на молодих жінок. Маргарита, що трималася на осторозі, помітила його і, повертаючись з заклопотаним виглядом то в один, то в другий бік, занепокоєно оглядалася навкруги.

Це занепокоєння, удаване чи щире, не лишилось непоміченим Катериною.

— Чого ви шукаєте?

— Я шукаю... Я більше не бачу, — сказала вона.

— Чого ви шукаєте? Чого ви не бачите?

— Де Сов, — сказала Маргарита. — Вона вернулась у Лувр?

— Я ж говорила, що ти ревнуєш! — сказала Катерина на вухо дочці. — О, bestia! Ну, Генрієтта, — додала вона, знизуючи плечима, — беріть з собою королеву Наварську.

Маргарита ще раз скинула оком навколо себе, потім нахилилась до вуха своєї подруги і сказала:

— Візьми мене швидше звідси. Я маю розказати тобі щось надзвичайно важливе.

Герцогиня уклонилась Карлу IX і Катерині, потім сказала королеві Наварській, схиляючись перед нею: — Чи не зводять ваша величність сісти в мої ноші?

— З охотою. Тільки ви повинні будете відпровадити мене до Лувра.