Королева Марго

— Страшне ім’я — правда?[40] — сказала Генрієтта. — І той, що носить його, гідний свого імені. Який герой, чорт візьми! Скільки пролив крові! Надінь маску, королево, ми біля палацу.

— Нащо мені маска?

— Бо я хочу показати тобі мого героя.

— Він вродливий?

— Під час бою він видався мені прекрасним. Правда, то було вночі, при факелах. Сьогодні вранці, при денному світі, признаюсь тобі, він, здається, трохи втратив. Проте, гадаю, він тобі сподобається.

— Значить, моєму протеже відмовлено в палаці де Гіза; шкода, бо нікому й на думку не спало б шукати тут гугенота.

— Ані трохи: я звелю перенести його сьогодні ввечері; один лежатиме в правому кутку, другий — в лівому.

— Але коли вони дізнаються, що один протестант, а другий католик, вони розтерзають один одного.

— О, боятись нічого! Пан де Коконна дістав такий удар в обличчя, що майже нічого не бачить; твій гугенот має таку рану в груди, що майже не може ворухнутись; крім того, скажи йому, щоб мовчав про віру, і все буде гаразд.

— Хай так!

— Ходім. Такі буде.

— Дякую, — сказала Маргарита, стискуючи руку подруги.

— Ну, пані, тут ви знову стаєте вашою величністю, — сказала герцогиня де Невер. — Дозвольте мені вітати вас в палаці де Гіза з почестями, що належать королеві Наварській.

І герцогиня, вийшовши з ношів, зігнула коліно майже до землі, допомагаючи Маргариті вийти; потім, показавши рукою на двері палацу, де стояло двоє вартових з аркебузами, пішла за кілька кроків позад королеви, що велично виступала попереду герцогині, яка зберігала шанобливий вигляд, поки вони були перед сторонніми очима. Зайшовши до своєї кімнати, герцогиня замкнула двері, і, покликавши камеристку, метку сицілійку, спитала у неї по-італійському:

— Міка, як почуває себе пан граф?

— Значно краще, — відповіла Міка.

— Що він робить?

— Зараз, пані, він, мабуть, їсть.

— Гаразд, — сказала Маргарита, — це добрий знак, коли апетит вернув я.

— Ах, так, я забула, що ти учениця Амбруаза Паре. Можете йти, Міка.

— Ти відсилаєш її?

— Так, щоб вона охороняла нас.

Міка вийшла.

— Тепер, — сказала герцогиня, — як ти хочеш — чи сама зайти до нього, чи покликати його сюди?

— Ні те, ні друге; я хотіла б побачити його так, щоб він мене не бачив.

— Яке це має значення, коли ти в масці?

— Він може вгадати мене по волоссю, руках, прикрасах.

— О, яка стала розсудлива моя прекрасна королева, коли вийшла заміж!

Маргарита усміхнулась.

— Ну, це можна зробити тільки одним способом, — продовжувала герцогиня.

— Яким?

— Подивитись на нього у замкову щілину.

— Хай так! Проведи мене.

Герцогиня взяла Маргариту за руку, підвела до завішених килимом дверей, стала навколішки і зазирнула в замкову щілину.

— Справді, — сказала вона, — він сидить за столом, обличчям до нас. Глянь.

Королева Маргарита заступила подругу і теж наблизила око до щілини. Коконна, як сказала герцогиня, сидів за чудово сервірованим столом і, не зважаючи на рани, їв з апетитом.

— Ах, боже мій! — скрикнула Маргарита, відкидаючись назад.

— Що таке? — здивовано спитала герцогиня.

— Не може бути! Ні! Так! О, душею присягаюсь, він!

— Хто він?

— Цс! — сказала Маргарита, встаючи з колін і хапаючи герцогиню за руку. — Той, що хотів убити мого гугенота, гнався за ним аж до мене в опочивальню, ударив його шпагою в моїх руках. О, Генрієтта, яке щастя, що він не бачив мене!

— Ну, якщо ти бачила його в бою, скажи, хіба не прекрасний він?

— Не знаю, — сказала Маргарита, — я дивилась на того, за ким він гнався.

— А як ім’я того, за ким він гнався?

— Ти йому не скажеш?

— Ні, обіцяю тобі.

— Лерак де Ла Моль.

— А як він тобі подобається?

— Пан де Ла Моль?

— Ні, пан де Коконна.

— Слово честі, — сказала Маргарита, — признаюсь, що він...

Вона не договорила.

— Ну, ну, — сказала герцогиня, — бачу, що ти не можеш простити йому ран твого гугенота.

— Але, здається, — відповіла, сміючись, Маргарита, — і мій гугенот добре його почастував, і той шрам, що підкреслив йому око...

— Значить, вони поквитались, і ми можемо помирити їх. Присилай мені твого пораненого.

— Ні, не тепер, згодом.

— Коли?

— Коли ти переведеш свого до другої кімнати.

— До якої?

Маргарита подивилась на подругу, а та, помовчавши з хвилину, подивилась на неї і розсміялась.

— Так, так! — сказала герцогиня. — Отже, союз міцніший, ніж колись.

— Щира приязнь навіки, — відповіла королева.

— А пароль, знак, по якому ми пізнаємо друга, якщо нам треба буде допомоги?

— Потрійне ім’я твого потрійного бога: Eros — Cupido — Amor.

І, поцілувавшись удруге і в двадцятий раз стиснувши руки, вони розстались.

ХIII. Про ключі, що відмикають не ті двері, для яких призначені

Вернувшись у Лувр, королева Наварська застала Жільйону в великому збентеженні. Коли королеви не було, приходила пані де Сов і принесла ключ, присланий їй королевою-матір’ю. Це був ключ від кімнати, де замкнули Генріха. Ясно, що королеві-матері треба було для чогось, щоб беарнець провів цю ніч у пані де Сов.