Королева Марго

Маргарита взяла ключ і почала з усіх боків розглядати його. Вона звеліла переказати усе до дрібниць, що говорила пані де Сов, зважила все в своєму умі, і, здалось їй, зрозуміла замисел Катерини.

Вона взяла перо та чорнило і написала записку:

„Замість іти сьогодні вночі до пані де Сов, прийдіть до королеви Наварської.

Маргарита“.

Скрутивши папірець, вона засунула його в дірочку ключа і звеліла Жільйоні, як тільки настане ніч, просунути ключ під двері до ув’язненого.

Покінчивши з головною справою, Маргарита згадала про пораненого; позамикала всі двері, пішла в кабінет і, на великий подив, побачила, що Ла Моль вдягнутий у свою подерту, всю в кривавих плямах, Одежу.

Побачивши її, він спробував устати, але не мав сили втриматись на ногах, поточився і знов упав на канапу, де йому зробили постіль.

— Що трапилось, пане? — спитала Маргарита. — І чому ви так погано виконуєте накази свого лікаря? Я приписала вам спокій, а ви, замість того, щоб слухатись мене, робите все наперекір моєму наказові.

— О, пані, — сказала Жільйона, — я не винна. Я просила, благала пана графа не робити цього безглуздя, але він сказав, що більш ніщо не затримає його в Луврі.

— Піти з Лувра! — сказала Маргарита, здивовано дивлячись на молодого чоловіка, що потупив очі. — Це неможливо. Ви не маєте сили ходити, ви блідий і безсилий, коліна тремтять. З рани в плечі ще сьогодні вранці йшла кров.

— Пані, — відповів молодий чоловік, — наскільки я вдячний був вашій величності, що ви дали мені притулок учора вночі, настільки благаю сьогодні дозволити мені піти звідси.

— Але, — сказала здивовано Маргарита, — я не знаю, що й сказати про таке божевільне рішення: це гірше невдячності.

— О, пані! — скрикнув Ла Моль, зчіплюючи руки, — повірте, я не невдячний; в серці моєму на все життя лишиться найкраще почуття до вас.

— Ну, то воно недовго проживе! — сказала Маргарита, зворушена тоном, який не лишав сумніву в щирості слів молодого чоловіка. — Або рани ваші відкриються і ви вмрете від утрати крові, або в вас пізнають гугенота, і ви не зробите сотні кроків по вулиці, як вас докінчать.

— А проте, я мушу піти з Лувра, — мурмотів Ла Моль.

— Мушу! — сказала Маргарита, впинаючись в нього своїм ясним і глибоким поглядом, і потім, бліднучи, додала: — Ах! Так! Розумію! Пробачте, пане! За стінами Лувра, певне, є хтось, кому відсутність ваша завдає жорстокої тривоги. Правда, пане де Ла Моль, це цілком природно, я розумію. Чому ви не сказали зразу або, краще, чому я не подумала про це сама! Коли даєш кому притулок, мусиш дбати про почуття свого гостя так само, як про перев’язування його ран, піклуватися його душею, як піклуєшся тілом.

— Ні, пані, — відповів Ла Моль, — ви якось дивно помиляєтесь. Я майже самотній на світі і зовсім самотній в Парижі, де ніхто мене не знає. Мій убивця був першою людиною, з якою я розмовляв у цьому місті, а ваша величність — першою жінкою, що звернулася до мене з словами.

— Тоді, — сказала з подивом Маргарита, — чому хочете ви піти звідси?

— Тому, — сказав Ла Моль, — що минулої ночі ваша величність не мали спокою, а цю ніч...

Маргарита почервоніла.

— Жільйона, — сказала вона, — вже ніч: гадаю, час уже віднести ключі.

Жільйона усміхнулась і вийшла.

— Але, — говорила далі Маргарита, — коли ви в Парижі самі, без друзів, що маєте робити ви?

— Пані, у мене їх буде багато. Коли за мною гнались, я подумав про свою матір, що була католичкою; мені здалося, що я бачу, як вона летить попереду мене дорогою до Лувра, з хрестом у руці, і я дав обітницю перейти в віру моєї матері, коли бог урятує мені життя. Бог не тільки урятував мені життя, він зробив більше: він послав мені одного з своїх ангелів, щоб я любив його.

— Але ви не можете ходити; ви не зробите й ста кроків, як упадете без сил.

— Пані, сьогодні я спробував ходити по кабінету; правда, я ходжу помалу і почуваю біль; але мені аби тільки дійти до Луврської площі, а там що буде, те буде.

Маргарита сперлася головою на руку в глибокій задумі.

— А король Наварський, — сказала Маргарита, навмисне згадуючи це ім’я, — ви не говорите більше про нього? Чи, міняючи віру, ви втратили бажання вступити до нього на службу?

— Пані, — відповів Ла Моль, бліднучи, — ви згадали справжню причину мого виходу з Лувра. Я знаю, що король Наварський у величезній небезпеці, і всього значення вашої величності, як принцеси французької, ледве вистачить, щоб урятувати його голову.

— Як, пане! — спитала Маргарита. — Що хочете ви сказати і про яку небезпеку згадуєте?

— Пані, — відповів нерішуче Ла Моль, — з кабінету, де ви влаштували мене, все чути.

— Правда, — прошептала про себе Маргарита, — пан де Гіз казав мені це.

Потім спитала вголос:

— І що ж ви чули?

— Перш за все, розмову вашої величності з братом.

— З Франсуа? — скрикнула Маргарита, червоніючи.

— З герцогом д’Алансоном, пані; потім, коли ви поїхали, розмову панни Жільйони з пані де Сов.

— І через ці дві розмови?..