Королева Марго

— Так, — сказала герцогиня, скинувши на неї погляд, в якому сяяло язичество, — так, і назва йому Eros — Cupido — Amor[35]; так, той, що з колчаном, пов’язкою і крилами... Чорт візьми! хай живе побожність!

— Але у тебе зовсім особлива манера молитись; ти кидаєш каміння на голови гугенотів.

— Робімо своє, і хай собі говорять... Ах, Маргарита, як переінакшуються в устах черні найкращі думки, найкращі вчинки!

— Черні!.. Але ж тебе, здається, вітав з цим мій брат Карл?

— Твій брат Карл, Маргарита, завзятий мисливець, цілими днями трубить у ріг і дуже від того худне... Отже, компліментів його я не приймаю. Проте, я відповіла твоєму братові Карлу... Хіба ти не чула моєї відповіді?

— Ні, ти говорила так тихо.

— Ще краще, у мене буде більше новин розказати тобі. Ну, а кінець твоєї сповіді, Маргарита?

— Це така справа...

— Ну?

— Це така справа, — сказала королева, сміючись, — що коли камінь, про який говорив брат мій Карл, справді історичний, то я воліла б утриматись.

— Добре! — скрикнула Генрієтта. — Ти вибрала собі гугенота. Ну, не турбуйся! Щоб твоя совість була спокійна, я обіцяю тобі при першій же нагоді вибрати гугенота й собі.

— Але на цей раз, здається, ти взяла католика?

— Чорт візьми! — відповіла герцогиня.

— Гаразд, гаразд! Розумію.

— А що то за гугенот?

— Я не вибирала його; цей молодий чоловік не являє собою для мене нічого і, певне, ніколи й не являтиме.

— Але ж що то за молодий чоловік? Це не перешкоджає тобі розказати про нього, — ти знаєш, яка я цікава.

— Бідний молодий чоловік, гарний, як Ніз Бенвенуто Челліні...[36] шукав порятунку в моїх апартаментах.

— О, о!.. А ти його зовсім і не кликала?

— Бідолашний хлопчина! Не смійся так, Генрієтта, бо й тепер ще він між життям і смертю.

— Він хворий?

— Тяжко поранений.

— Але ж поранений гугенот — річ дуже незручна! Надто в такі дні, як ми переживаємо; і що ж робиш ти з тим пораненим гугенотом, який не являє і ніколи не являтиме для тебе нічого?

— Він у мене в кабінеті, я переховую його і хочу врятувати.

— Він гарний, молодий, поранений. Ти переховуєш його у себе в кабінеті, хочеш його урятувати; цей гугенот буде дуже невдячний, якщо він уже не надто вдячний.

— Боюсь, що він вдячний... більше, ніж я того хотіла б.

— А він цікавить тебе... той бідний молодий чоловік?

— Ах, почуття жалю до нього... тільки.

— Ах, почуття жалю, бідна моя королево, це саме та чеснота, яка завжди губить нас, жінок!

— Так, і ти розумієш: коли кожної хвилини король, герцог д’Алансон, мати, навіть муж... можуть зайти в моє приміщення...

— Ти хочеш просити, щоб я сховала твого гугенотика, доки він буде хворий, з умовою вернути, коли видужає, — так?

— Насмішниця! — сказала Маргарита. — Ні, присягаюсь тобі, я не така передбачлива. Проте, якби ти знайшла, де приховати бідного хлопця, якби могла зберегти життя, мною врятоване, запевняю тебе, я була б тобі без кінця вдячна. В палаці де Гіза ти вільна, ні чоловіка твого немає, ніхто за тобою не підглядає, ніхто не перешкоджає, а ззаду за твоєю кімнатою є великий, як у мене, кабінет, куди, на щастя твоє, Генрієтта, ніхто не має права заходити. Позич мені той кабінет для мого гугенота; коли він видужає, ти відчиниш клітку, і пташка вилетить.

— Одна тільки перешкода, люба королево: клітка зайнята.

— Як, і ти врятувала когось?

— Я ж сказала про це твоєму братові.

— А, розумію; от чому ти говорила так тихо, що я не чула.

— Слухай, Маргарита, це чудова історія, не менш прекрасна і поетична, ніж твоя. Залишивши тобі шість гвардійців, я з своїми шістьома вернулась у палац Гіза і почала дивитись, як грабують і підпалюють чийсь дім на другому боці вулиці Катр-Фіс, проти будинку мого шурина, — раптом чую жіночі крики і чоловічі прокльони. Виходжу на балкон і бачу, перш за все, шпагу, що ніби самим, своїм виблискуванням освітлює всю картину. З подивом дивлюся на скажений клинок: я ж люблю красу і... — і потім, натурально, хочу побачити руку, що приводить її в рух, і тіло, якому рука та належить. Нарешті, серед дзвону сталі, криків бачу чоловіка... Героя! Аякса Теламона![37] Чую голос, голос Стентора![38] Я в захопленні, завмираю, тремчу, здригаюсь при кожному ударі, що загрожує йому, при кожному ударі, що його він завдає сам; чверть години переживаю я почуття, яких, королево моя, ніколи не переживала, не думала навіть, що вони існують. Так стояла я, ледве дихаючи, мовчки звісившись з балкону, і раптом герой мій зник.

— Як то?

— Під каменем, що кинула на нього якась стара жінка; тоді, як Кір[39], я відчула, що до мене вернувся голос, і закричала: „На поміч, на поміч!“ Мої гвардійці вийшли, взяли його, підняли і перенесли в ту кімнату, яку ти просиш для свого протеже.

— О, розумію цю історію, люба Генрієтта, — сказала Маргарита, — тим більше, що вона майже така сама, як моя.

— Тільки та різниця, королево моя, що я служу своєму королю і своїй релігії, отже не маю потреби нікуди відсилати пана Аннібала де Коконна.

— Його звати Аннібал де Коконна? — перепитала Маргарита, залившись сміхом.