Королева Марго

— Сір, мій друг знає, що обіцяє; ви не тільки будете королем, ви будете царювати.

— То, значить, — сказав Генріх тим самим насмішкуватим тоном, — вашому другові знадобилось десять екю золотом, так, Рене? Адже таке пророцтво дуже приємне для самолюбства, надто в теперішні часи. Ну, Рене, я не багатий, отже дам вашому другові п’ять екю зараз, а решту п’ять тоді, коли пророцтво справдиться.

— Сір, — сказала пані де Сов, — не забудьте, що ви вже обіцяли й Даріолі, не обтяжуйте себе занадто обіцянками.

— Пані, — сказав Генріх, — коли прийде той час, я сподіваюсь, що до мене ставитимуться, як до короля, і кожен буде задоволений, якщо я виконаю половину того, що обіцяв.

— Сір, — знову почав Рене, — я кажу далі.

— А, то це ще не все? — сказав Генріх. — Добре: якщо я буду імператором, я дам удвоє більше.

— Сір, друг мій приїхав з цим гороскопом з Флоренції, відновив його в Парижі, мав ті самі результати і довірив мені таємницю.

— Таємницю, що цікавить його величність? — жваво спитала Шарлотта.

— Я гадаю, — сказав флорентієць.

„Він підшукує слова, — подумав Генріх, нічим не допомагаючи Рене, — щось, певне, таке, про що важко сказати“.

— Та кажіть же, — почала знову баронеса де Сов, — про що мова.

— Мова йде, — сказав флорентієць, зважуючи кожне слово, — з приводу чуток про отруєння, які вже давненько ходять при дворі.

Легке здригання ніздрів короля Наварського було єдиною ознакою зростання його уваги до несподіваного повороту розмови.

— І ваш друг флорентієць, — сказав Генріх, — знає про отруєння якісь новини?

— Так, сір.

— Як же ви довіряєте мені таємницю, коли вона не ваша, Рене, надто ж коли ця таємниця має таке значення? — сказав Генріх тоном найнатуральнішим, якого тільки міг прибрати.

— Цей друг хоче спитати поради у вашої величності.

— У мене?

— Що ж тут дивного, сір? Пригадайте старого солдата з Акціума, що попросив поради в своєму процесі у Августа.

— Август був адвокат, Рене, а я ні.

— Сір, коли мій друг довірив мені цю таємницю, ваша величність належали ще до кальвіністської партії і ви були першим її головою, а пан де Конде — другим.

— Що ж далі? — сказав Генріх.

— Друг цей має надію, що ви вживете всемогутнього впливу на пана принца де Конде і попросите його не ставитись до нього вороже.

— Поясніть, Рене, коли хочете, щоб я зрозумів, — сказав Генріх, не виявляючи й найменшої зміни ні в обличчі, ні в голосі.

— Сір, ваша величність зрозумієте все з одного слова: друг цей знає всі подробиці про спробу отруїти пана принца де Конде.

— Була спроба отруїти принца де Конде? — спитав Генріх з чудово удаваним подивом. — Он як, і коли саме?

Рене пильно подивився на короля і відповів:

— Тиждень тому, ваша величність.

— Якийсь ворог? — спитав король.

— Так, — відповів Рене, — ворог, якого ваша величність знаєте і який знає вашу величність.

— Правда, — сказав Генріх, — я, здається, чув щось про це, але не знаю подробиць, і ваш друг, кажете ви, хоче переказати їх мені?

— Принцу де Конде прислали пахуче яблуко, але, на щастя, коли яблуко принесли, у принца був його лікар. Він узяв з рук посланця яблуко і понюхав, щоб дізнатися про його запах та якість. Через два дні він поплатився за свою відданість чи необережність гангренозним опухом обличчя, крововиливом і язвою, що роз’їла йому все лице.

— На жаль, — відповів Генріх, — ставши на половину католиком, я втратив усякий вплив на пана де Конде; ваш друг помилився, звертаючись до мене.

— Але ваша величність могли б бути корисні моєму другові своїм впливом не тільки у принца де Конде, а й у принца де Порсіана, брата отруєного.

— Ну, — сказала Шарлотта, — знаєте, Рене, від ваших історій тхне страхом. Ваші прохання не до речі. Уже пізно, розмови ваші похоронні. Ваші парфуми кращі від них.

І Шарлотта знов простягла руку до коробочки з опіатом.

— Пані, — сказав Рене, — перш ніж пробувати опіат, вислухайте, які страшні речі можуть учинити за допомогою його злі люди.

— Рене, ви сьогодні справді в якомусь похоронному настрої, — сказала баронеса.

Генріх насупив брови, але зрозумів, що Рене йде до якоїсь мети, — до якої саме, він ще не здогадався, — і вирішив вести до кінця розмову, яка збудила в ньому такі тяжкі спогади.

— А ви, — сказав він, — знаєте також А подробиці про отруєння принца де Порсіана?

— Так, — сказав Рене. — Довідались, що він залишає коло постелі щоночі горіти лампу; отруїли оливу, і він задихнувся від отруйного запаху.

Генріх зчепив свої вогкі від поту пальці.

— Якщо так, — промурмотів він, — той, кого ви звете своїм другом, знає не тільки подробиці про ці отруєння, але й того, хто вчинив їх.

— Так, і тому він хотів би дізнатися у вас, чи маєте ви вплив на принца Порсіана, який лишився живий, і чи не могли б просити його дарувати вбивці смерть його брата.

— На жаль, — відповів Генріх, — зостаючись іще наполовину гугенотом, я не маю ніякого впливу на пана принца де Порсіана; ваш друг помилився, звертаючись до мене.

— Але якої ви думки про настрої принца де Конде і пана де Порсіана?

— Як мені знати їх настрої, Рене? Бог, якого я знаю, не дав мені здібності читати в серцях.