Королева Марго

— Годі, відважний де Муї, годі! — сказав герцог д’Алансон, не міняючись в обличчі і не роблячи ніякого руху при цій страшній погрозі, — таємниця буде краще збережена, коли ми обидва будемо живі, ніж коли один з нас загине. Вислухайте мене й перестаньте торсати ручку вашої шпаги. Втретє кажу вам, що перед вами друг, відповідайте ж мені, як другові. Ну, король Наварський відмовився від усього, що ви запропонували йому?

— Так, монсеньйор, визнаю це, бо признання компрометує тільки мене.

— Чи не крикнули ви, вийшовши з його кімнати і топчучи ногами свій капелюх, що він принц нікчемний і негідний лишатися вашим ватажком?

— Правда, монсеньйор, я сказав це.

— Ага, правда! Визнаєте, нарешті?

— Так.

— Така ваша думка й тепер?

— Більш ніж коли, монсеньйор!

— Добре! А я, я, пане де Муї, я, третій син Генріха II, принц французький, чи досить я добрий дворянин, щоб командувати вашими солдатами? Чи вважаєте ви мене досить гідним довіри, щоб можна було покластись на моє слово?

— Ви, монсеньйор! Ви — вождь гугенотів!

— А чому ні? Тепер часи навернень, ви самі знаєте. Генріх став католиком, я можу стати протестантом.

— Так, безперечно, монсеньйор; отже, чекаю, що ви поясните мені...

— Річ дуже проста, і я з’ясую вам в двох словах політику всіх. Мій брат Карл вбиває гугенотів, щоб царювати без перешкод. Брат мій д’Анжу не заважає вбивати їх, бо має бути наслідником по братові моєму Карлу, а брат мій Карл щоразу хворий. Але я... річ інша. Я не буду ніколи королем, принаймні у Франції, бо у мене є двоє старших братів. Ненависть матері і братів віддаляє мене від трону ще більше, ніж закон природи. Я не можу розраховувати ні на родинне становище, ні на славу, ні на королівську корону. А тим часом серце моє таке ж благородне, як і серця моїх старших братів. Так от, де Муї, я й хочу шпагою викраяти собі королівство в цій Франції, яку вони залили кров’ю. От чого хочу я, де Муї, слухайте. Я хочу стати королем Наварським не по праву народження, а по обранню. І, майте на увазі, ви не можете сказати нічого проти мого бажання: я не узурпатор, бо брат мій відмовляється від ваших пропозицій і, віддавшись бездіяльності, зарозуміло визнає королівство Наварське фікцією. З Генріхом Беарнським ви не маєте нічого; зо мною ви маєте шпагу й ім’я. Франсуа д’Алансон, принц французький, захищає всіх своїх товаришів чи всіх своїх співучасників, — назвіть, як хочете. Ну, що скажете ви на цю пропозицію, пане де Муї?

— Скажу, що вона засліплює мене, монсеньйор.

— Де Муї, де Муї, багато перешкод доведеться ще подолати нам. Не вимагайте ж з самого початку надто багато від сина короля і королівського брата, що сам іде до вас.

— Монсеньйор, справа була б вирішена, коли б тільки я один підтримував свої ідеї; але у нас є рада, і хоч яка блискуча ваша пропозиція — а може саме через це — проводирі партії не приймуть її без певних умов.

— Це інша річ, і відповідь ваша йде від чесного серця й доброго розуму. З мого поводження, де Муї, ви повинні бачити мою бездоганну чесність. Отже, поставтесь до мене як до людини, гідної поваги, а не як до принца, якому лестять. Де Муї, чи маю я шанси?

— Слово честі, монсеньйор, коли ваша високість бажаєте знати мою думку, ви маєте всі шанси, раз король Наварський зрікся пропозиції, яку я зробив йому. Але, кажу знову, монсеньйор, мені треба спершу дійти згоди з нашими проводирями.

— Зробіть це, пане, — відповів герцог д’Алансон. — Тільки коли я матиму відповідь?

Де Муї мовчки подивився на принца. Потім, здавалось, вирішив питання.

— Монсеньйор, — сказав він, — дайте мені вашу руку. Мені треба, щоб рука принца французького торкнулась до моєї руки; тоді я буду певен, що мене не зрадять.

Герцог не тільки подав руку де Муї, але сам узяв його руку і стиснув її.

— Тепер, монсеньйор, я спокійний, — сказав молодий гугенот. — Коли б нас зрадили, я сказав би, що ви тут не при чому. Без того, монсеньйор, хоч би як мало відношення мали ви до зради, ви втратили б вашу честь.

— Чому говорите ви мені це, де Муї, перш ніж сказати, коли дасте відповідь від ваших проводирів?

— Тому, монсеньйор, що ви, питаючись, коли буде відповідь, тим самим питаєтесь, де перебувають проводирі, і коли я скажу: сьогодні ввечері, — ви знатимете, що вони в Парижі і переховуються.

Говорячи це з недовірливим жестом, де Муї дивився пронизливим поглядом в облудні й непевні очі молодого чоловіка.

— Ну, — відповів герцог, — у вас лишаються ще сумніви, пане де Муї. Проте, не можу ж я з першого ж разу вимагати від вас повної довіри. Ви краще дізнаєтесь про це пізніше. Нас зв’яже спільність інтересів, і ви відкинете підозри. Отже, ви кажете, сьогодні увечері, де Муї?

— Так, монсеньйор, бо час не терпить. Сьогодні ввечері. Але де, будь ласка?

— У Луврі, тут, у цій кімнаті, — вам це зручно?

— У цій кімнаті живуть? — сказав де Муї, скинувши оком на два ліжка, що стояли одно проти одного.

— Так, двоє моїх дворян.

— Монсеньйор, мені, здається, нерозумно було б вертатися до Лувра.

— Чому?