Королева Марго

— Так, пані, з другом моїм Коконна. Раптом увійшов якийсь чоловік і подав кожному з нас по записочці.

— Однаковій?

— Цілком однаковій. Один тільки рядок: „Вас чекають на вулиці Сент-Антуан, против вулиці Жуї“.

— Без підпису?

— Без. Тільки, замість нього, три слова, три чарівних слова, що тричі обіцяли те саме, — тобто потрійне щастя.

— Які ж то слова?

— Eros, Cupido, Amor.

— Справді, приємні імена. І дотримали, що обіцяли?

— О, більше, пані, в сто разів більше! — скрикнув Ла Моль з захватом.

— Кажіть далі. Мені цікаво, хто чекав вас на вулиці Сент-Антуан, проти вулиці Жуї.

— Дві дуеньї, з хустками в руках. Вони вимагали, щоб ми дозволили зав’язати собі очі. Ваша величність догадуєтесь, що з нашого боку заперечення не було. Ми відважно простигли шиї. Моя провідниця повела мене в правий бік; провідниця мого друга в лівий, і ми з ним розійшлися.

— А потім? — допитувалась Маргарита, що, здавалося, вирішила довести розслід до кінця.

— Не знаю, — відповів Ла Моль, — куди провідниця повела мого друга. Може, в пекло. Але моя привела мене в місце, яке я вважаю за рай.

— І звідки вас вигнали, певне, за надмірну цікавість?

— Саме так, пані. Ви маєте дар угадувати. Я нетерпляче дожидався світанку, щоб побачити, де я, аж ось в пів на п’яту та сама дуенья увійшла, знов зав’язала мені очі, взяла з мене обіцянку не пробувати підіймати пов’язку, вивела з дому, пройшла зо мною кроків із сотню, ще раз змусила заприсягтися, що я зніму пов’язку тільки тоді, як нарахую до п’ятидесяти. Я нарахував до п’ятидесяти і побачив, що я на вулиці Сент-Антуан, проти вулиці Жуї.

— І тоді...

— Тоді, пані, я відчув себе таким радісним, що не помітив чотирьох негідників, від яких з такими труднощами вирвався. Отже, пані, — провадив Ла Моль, — коли я знайшов тут шматок мого пера, серце моє затремтіло від радості, і я підняв його, пообіцявши самому собі берегти його, як спомин про цю щасливу ніч. Але, хоч яким щасливим я почуваю себе, мене турбує думка, куди подівся мій товариш.

— То він не вернувся до Лувра?

— На жаль, ні, пані! Я шукав його скрізь, де він міг би бути, в „À la Belle-Étoile“, на грі в м’яча і в багатьох інших порядних місцях, але ніде немає ні Аннібала, ні Коконна.

Вимовляючи ці слова з жестом розпачу, Ла Моль розставив руки, розкривши плащ, і спід плаща виглянув подертий в багатьох місцях камзол, в дірки якого видно було підшивку.

— Але ж ви увесь подірявлений! — сказала Маргарита.

— Подірявлений, добре сказано! — сказав Ла Моль, почуваючи приємність, що йому ставлять в заслугу небезпеку, якої він уник. — Гляньте, пані, гляньте!

— Чому ж ви не перемінили камзол, коли вернулись у Лувр? — спитала королева.

— Ах, — сказав Ла Моль, — у мене в кімнаті хтось був.

— Як, у вас хтось був? — сказала Маргарита з величезним подивом в очах. — Хто ж був у вашій кімнаті?

— Його високість.

— Цс! — перервала Маргарита.

Молодий чоловік замовк.

— Qui ad lecticam meam stant?[63] — спитала вона в Ла Моля.

— Duo pueri et unus eques[64].

— Optime, barbari! — сказала вона. — Die, Moles, quem inveneris in cubiculo tuo?[65]

— Franciscum ducem[66].

— Agentem?[67]

— Nescio quid[68].

— Quocum?[69]

— Cum ignoto[70].

Дивно, — сказала Маргарита. — Отже, ви не могли знайти Коконна? — вела вона далі, видимо, не думаючи про те, що говорить.

— Так, пані. Я вже мав честь сказати про це вашій величності. Я буквально вмираю від турботи.

— Ну, що ж! — сказала Маргарита, зітхаючи. — Я не хочу перешкоджати вам розшукувати, але думаю, сама не знаю чому, що він знайдеться. Проте, йдіть, шукайте.

І королева приклала пальця до уст. Молодий чоловік зрозумів, що цей чарівний рух не міг бути наказом мовчати, бо прекрасна Маргарита не звіряла йому ніякої таємниці і не робила ніякого признання, — отже він мав означати щось інше.

Ноші рушили, а Ла Моль, подавшись на дальші пошуки, пішов набережною до вулиці Лон-Пон, що привела його на вулицю Сент-Антуан.

Проти вулиці Жуї він зупинився.

Саме тут йому і Коконна дві дуеньї зав’язали вчора очі. Він повернув уліво, потім відрахував двадцять кроків. Зробивши те саме, він зупинився перед домом, чи, краще сказати, перед муром, за яким підносився дім; посередині муру була хвіртка з навісом, оббитим здоровими гвіздками, та з бійницями.

Дім виходив на вулицю Клош-Персе, — маленький, вузенький провулок, що починався від улиці Сент-Антуан і виходив на вулицю Руа-де-Сісіль.

— Побий мене бог! — скрикнув Ла Моль. — Це саме тут... можу заприсягтись... Виходячи, я простяг руку і намацав гвіздки на дверях, потім я спустився з двох приступок. Чоловік, що біг з криком „рятуйте!“ і був убитий на вулиці Руа-де-Сісіль, пробігав у той момент, коли я поставив ногу на першу приступку. Побачимо.

Ла Моль підійшов до хвіртки і постукав.

Хвіртка відчинилась, вийшов вусатий сторож.

— Was ist das?[71] — спитав сторож.

— А, а! — сказав Ла Моль. — Він, здається, гадає, що ми швейцарці. Друже мій, — почав він, роблячи найлюб’язнішу міну, — я хотів би дістати шпагу, що залишив учора в цьому домі, де перебув ніч.

— Іch verstehe nicht[72], — відповів сторож.