Королева Марго

XXV. Вишневий плащ

Коконна не помилився. Дама, що спинила кавалера в вишневому плащі, справді була королева Наварська; щождо кавалера в вишневому плащі, читач уже здогадався, сподіваюсь, що то був не хто інший, як відважний де Муї.

З поводження королеви Наварської молодий гугенот зрозумів, що вийшла якась помилка, але не зважився сказати ні слова, боячись, щоб Маргарита не скрикнула і тим не видала його. Він вирішив дати донести себе до покоїв, гадаючи, що, опинившись там, скаже своїй прекрасній провідниці:

— Мовчання за мовчання, пані.

Справді, Маргарита ніжно стиснула руку того, кого в пітьмі признала за Ла Моля, і, наблизивши уста до його вуха, сказала по-латинському:

— Sola sum; introito, carissime[74].

Де Муї, не відповідаючи, дав їй вести себе, але як тільки двері зачинились за ним і він опинився в передпокої, освітленому краще, ніж сходи, Маргарита побачила, що це був не Ла Моль.

Легкий скрик, якого боявся передбачливий гугенот, вирвався у Маргарити, але, на щастя, боятись було вже нічого.

— Пан де Муї! — сказала вона, відступаючи на крок.

— Я, пані, і благаю вашу величність дати мені вільно йти моєю дорогою і нікому не казати, що я в Луврі.

— О, пан де Муї! — сказала знову Маргарита. — Я помилилась!

— Так, — сказав де Муї, — я розумію. Ваша величність приймає мене за короля Наварського, той самий зріст, таке саме біле перо; а багато хто, бажаючи, певне, зробити мені приємність, каже, що такі самі й манери.

Маргарита пильно подивилась на де Муї.

— Знаєте ви по-латинському, пане де Муї? — спитала вона.

— Знав колись, — відповів молодий чоловік, — та забув.

Маргарита усміхнулась.

— Пане де Муї, — сказала вона, — ви повинні бути певні в моїй скромності. Проте, я гадаю, мені відоме ім’я особи, яку ви шукаєте в Луврі, і тому пропоную вам свої послуги, щоб провести вас простісінько до неї.

— Пробачте, пані, — сказав де Муї, — гадаю, що ви помиляєтесь і, навпаки, зовсім не знаєте...

— Як, — скрикнула Маргарита, — хіба ви шукаєте не короля Наварського?

— На жаль, пані! — сказав де Муї. — На великий жаль, мушу просити вас не казати про те, що а в Луврі, особливо його величності королю, вашому мужу.

— Слухайте, пане де Муї, — здивовано сказала Маргарита, — я вважала вас досі за одного з найнепохитніших вождів гугенотської партії, за одного з найвірніших прихильників короля, мужа мого. Чи я помиляюсь?

— Ні, пані. Ще сьогодні вранці я був таким, як ви говорите.

— Через що ж ви перемінились від цього ранку?

— Пані, — сказав де Муї, вклоняючись, — дозвольте мені ухилитись од відповіді і будьте ласкаві прийняти від мене свідчення моєї пошани.

І де Муї, з шанобливим, але твердим виглядом, ступив кілька кроків до дверей, якими увійшов.

Маргарита зупинила його.

— Але, пане, — сказала вона, — чи не дозволили б ви мені попросити пояснень? Слово моє, здається, йде від щирого серця?

— Пані, — відповів де Муї, — я повинен мовчати, і причини мовчання, повірте, дуже істотні, коли я ще не відповів вашій величності.

— Але, пане...

— Ваша величність можете погубити мене, але не можете вимагати, щоб я зрадив своїх нових друзів.

— А старі друзі, пане, хіба не мають теж деяких прав на вас?

— Ті, що лишились вірними, мають; ті, що не тільки покинули нас, а самих себе зреклись, не мають.

Замислена й стурбована, Маргарита, напевне, відповіла б новим запитанням, але в покої вбігла Жільйона.

— Король Наварський! — скрикнула вона.

— Звідки він іде?

— З потайного коридору.

— Виведіть пана другим ходом.

— Не можна, пані. Чуєте?

— Стукають?

— Так, у ті двері, якими ви кажете вивести пана.

— Хто стукає?

— Не знаю.

— Подивіться і прийдіть сказати.

— Пані, — сказав де Муї, — чи смію я звернути увагу вашої величності на те, що коли б король Наварський побачив мене в цей час і в цьому вбранні у Луврі, я загинув?

Маргарита вхопила де Муї за руку і потягла в славнозвісний кабінет.

— Увійдіть сюди, пане! — сказала вона. — Тут ви будете в такій самій добрій схованці й безпеці, як у власному домі, ручуся словом.

Де Муї хапливо вбіг у кабінет, і ледве зачинились за ним двері, як увійшов Генріх.

На цей раз Маргариті не довелося приховувати збентеженість, і кохання було далеко від її думок.

Генріх увійшов з тією недовірливістю, яка виявлялась у нього навіть у дрібницях і навіть у хвилини найменш небезпечні змушувала примічати все до найменших подробиць; тим більше підстав мав він виявити свою спостережливість в тих обставинах, в яких був зараз.

Він зразу помітив похмурість на чолі Маргарити.

— Ви заклопотані, пані? — сказав він.

— Я? Так, сір, я мріяла.

— Ви маєте рацію, пані. Мрійність до лиця вам. Я теж мріяв, але, на протилежність вам, не шукав, як ви, самотності, а нарочито зійшов до вас, щоб зробити вас учасницею моїх мрій.

Маргарита зробила королю знак привітання і, показуючи на крісло, сама сіла на різьблений стілець чорного дерева, тонкий і міцний, як із сталі.

З хвилину подружжя помовчало. Генріх, перериваючи мовчання, перший сказав: