Королева Марго

— Нема ще одинадцяти, — сказав Генріх, — час не згаяно, йдіть, де Муї.

— Ви даєте нам слово честі, пане, — сказала Маргарита.

— Ну, пані, — сказав Генріх з довірливістю, яку він так добре вмів виявляти до певних осіб у певних випадках, — з паном де Муї про це нема що говорити.

— Правда ваша, сір, — відповів молодий чоловік, але мені треба мати ваше слово, бо мені доведеться сказати вождям, що я дістав його. Ви не католик, — так?

Генріх знизав плечима.

— Ви не зрікаєтесь Наварського трону?

— Я не зрікаюсь ніякого трону, де Муї, я тільки лишаю за собою право вибрати найкращий, тобто той, який найбільше годиться і мені й вам.

— І якби, тим часом, вашу величність було арештовано, чи обіцяєте ви не відкрити нічого, навіть коли б зневажили муками вашу королівську величність?

— Присягаюсь богом, де Муї.

— Ще слово, сір: як я можу побачити вас?

— Завтра ви матимете ключ від моє! кімнати. Ви входитимете до неї, де Муї, щоразу, коли буде потрібно, і в той час, коли схочете. Відповідальність за ваше перебування в Луврі ляже на герцога д’Алансона. Тепер вийдіть малими сходами, я вас проведу. Тим часом королева попросить зайти сюди другий червоний плащ, подібний до вашого, що був тільки що в передпокої. Треба, щоб вас не відрізняли одного від одного, і щоб не знали, що вас двоє, — так, де Муї? Так, пані?

Генріх вимовив останні слова, з усмішкою дивлячись на Маргариту.

— Так, — сказала вона, не виявляючи хвилювання, — бо ж пан де Ла Моль служить при моєму браті герцогу.

— То постарайтесь прихилити його до нас, пані, — сказав Генріх цілком серйозно. — Не жалійте ні золота, ні обіцянок. Віддаю всі мої кошти в ваше розпорядження.

— Що ж, — сказала Маргарита, усміхаючись усмішкою жінок Боккачіо, — раз таке ваше бажання, я подбаю виконати його якнайкраще.

— Добре, добре, пані. А ви, де Муї, верніться до герцога і заплутайте його у власних його сітях.

XXVI. Маргарита

Під час розмови, яку ми щойно переказали, Ла Моль і Коконна відбували свою варту, — Ла Моль трохи сумний, Коконна трохи збентежений.

Отже, Ла Моль мав час розміркувати, і Коконна якнайкраще допоміг йому в цьому.

— Що думаєш ти про все це, друже? — спитав Ла Моль у Коконна.

— Я думаю, — відповів п’ємонтець, — що тут якась придворна інтрига.

— І маєш ти охоту, коли б довелося грати роль в цій інтризі?

— Любий мій, — відповів Коконна, — вислухай уважно те, що я тобі скажу, і подбай, щоб слова мої стали тобі на користь. У всіх цих підступах, де грають роль принци, у всіх цих королівських махінаціях ми не можемо і, головне, не повинні проходити інакше, як в ролі тіней: де король Наварський втратить кусок пера, а герцог д’Алансон полу плаща, там ми втратимо життя. У королеви з’явився каприз до тебе, а в тебе фантазія до неї, — і чудесно. Трать голову в любощах, дорогий мій, тільки не в політиці.

Це була розумна порада. Ла Моль вислухав її з засмученим виглядом людини, яка почуває, що вона, стоячи між добрим розумом і безумством, піде шляхом безумства.

— Я не фантазію маю до королеви, Аннібал, я кохаю її і, на нещастя чи на щастя, кохаю від усієї моєї душі. Це безумство, кажеш ти; хай, я безумець. Але ти, Коконна, людина розумна, не повинен терпіти через мою дурість та безголов’я. Вернись до нашого господаря і не компрометуй себе.

Коконна з хвилину поміркував, потім, похитавши головою, відповів:

— Усе, що ти сказав, любий мій, цілком справедливе. Ти закоханий, то й чини, як закоханий. Я честолюбний і думаю, що життя варте більшого, ніж поцілунок жінки. Коли я ризикуватиму життям, я поставлю умови. Отже й ти, бідолашний Медор[75], постарайся поставити умови.

По цих словах Коконна подав Ла Молю руку і пішов від нього, обмінявшись з ним на прощання поглядом і усмішкою.

Минуло хвилин з десять, як Коконна покинув свій пост; раптом двері відчинились, і Маргарита, обережно вийшовши з покоїв, взяла Ла Моля за руку і, не кажучи ні слова, потягла з коридору в глибину свого покою, сама замикаючи за собою двері з дбайливістю, яка свідчила, що має відбутися серйозна розмова.

В кімнаті вона сіла на стілець чорного дерева і, клавши в руки Ла Моля обидві свої руки, притягла його до себе з словами:

— Тепер, коли ми лишились самі, поговорімо серйозно, дорогий мій друже.

— Серйозно, пані? — сказав Ла Моль.

— Або по-любому. Це вам більше до вподоби? В любові, надто ж в любові королеви, можуть бути речі серйозні.

— Поговорімо... про ці серйозні речі, але з умовою, що ваша величність не розгніваєтесь на ті безумства, які я скажу вам.

— Я розгніваюсь тільки на одно, Ла Моль, — на те, коли ви будете називати мене пані та величність. Для вас, любий мій, я Маргарита.

— Так, Маргарита! Так, перлино моя![76] — сказав молодий чоловік, пожираючи очима королеву.

— От так, — сказала Маргарита — отже, ви ревнуєте, прекрасний мій дворянине?

— О, до втрати розуму.

— Ще...

— До божевілля, Маргарита.

— І до кого?

— До всіх.

— А саме?

— До короля насамперед.

— Гадаю, що після того, що ви бачили й чули, ви могли б бути спокійні щодо нього.