Королева Марго

— Я пригадав, пані, що мої мрії про майбутнє зійшлися з вашими в тому, що обоє ми, хоч і не зв’язані між собою, як муж і жона, бажаємо, проте, з’єднати нашу долю.

— Правда, сір.

— Здається також, я вірно зрозумів вас, що в усіх планах нашого спільного звеличення ви обіцяли мені бути не тільки вірною, а й діяльною союзницею.

— Так, сір, я прошу у вас одного: швидше починайте діяти і дайте мені змогу взяти участь у цьому.

— Я щасливий, що й ви тієї самої думки, пані, і гадаю, у вас ні на хвилину не було сумніву, щоб я міг забути план, виконати який вирішив у той день, коли, завдяки вашому мужньому заступництву, я майже переконався, що життя моє врятоване.

— Пане, я думаю, що безтурботність ваша тільки маска, і вірю не в самі пророкування астрологів, а й у геній ваш.

— Що сказали б ви пані, коли б хтось втрутився в наші плани і загрожував звести нас до становища людей середнього стану?

— Сказала б, що готова боротися поруч з вами проти нього, хто б він не був, всякими засобами — і таємними і явними.

— Пані, — вів далі Генріх, — ви маєте змогу зайти, коли схочете, до брата вашого, герцога д’Алансона, — так? Ви маєте в нього довіру, він почуває до вас велику приязнь. Чи не дозволили б ви попросити вас довідатись, чи не має він в цей час таємних зносин з ким-небудь?

Маргарита здригнулась.

— З ким, пане? — спитала вона.

— З де Муї.

— Чому? — спитала Маргарита, стримуючи хвилювання.

Тому, що коли це справді так, пані, — прощай всі наші плани, — мої, принаймні.

— Сір, говоріть не так голосно, — сказала Маргарита, роблячи знак разом і очима й устами і показуючи пальцем на кабінет.

— О! — сказав Генріх. — Знову хтось? Цей кабінет так часто буває заселеним, що до вашої кімнати нема змоги входити.

Маргарита усміхнулась.

— Знову пан де Ла Моль? — спитав Генріх.

— Ні, сір, пан де Муї.

— Він? — скрикнув Генріх здивовано й разом з тим радісно. — То він не в герцога д’Алансона? О, покличте його сюди, я скажу йому...

Маргарита побігла до кабінету, відімкнула його і, взявши де Муї за руку, вивела, не попередивши й словом, до короля Наварського.

— Ах, пані! — сказав молодий гугенот з докором, в якому було більше суму, ніж гіркості. — Ви зраджуєте мене всупереч вашій обіцянці, — це негаразд. Що сказали б ви, коли б я помстився, розповівши...

— Ви не будете мститись, де Муї, — перебив Генріх, стискаючи молодому чоловікові руку, — принаймні, спершу ви вислухаєте мене. Пані, — звернувся Генріх до королеви, — подбайте, будь ласка, щоб ніхто не почув нас.

Не встиг Генріх промовити цього, як вбігла переполохана Жільйона і сказала на вухо Маргариті кілька слів, які примусили збліднути королеву. Тим часом як вона з Жільйоною вибігла з кімнати, Генріх, не турбуючись про те, що змусило її вийти з покоїв, оглядав ліжко, місце коло нього, оббивки на стінах і вистукував стіну пальцем. Де Муї, збентежений всіми цими застережними заходами, переконався поперед усього, чи легко виймається його шпага з піхов.

Вийшовши з опочивальні, Маргарита кинулась до передпокою і побачила Ла Моля, який, не зважаючи на всі впрохування Жільйони, за всяку ціну хотів увійти до Маргарити.

Коконна стояв ззаду, готовий підтримати наступ або прикрити відступ.

— А, це ви, пане де Ла Моль! — скрикнула королева. — Що з вами, чому ви такий блідий і тремтячий?

— Пані, — сказала Жільйона, — пан де Ла Моль грюкав у двері так, що я, не зважаючи на наказ вашої величності, мусила відчинити йому.

— О! Що це таке? — суворо сказала королева. — Це правда, пане де Ла Моль?

— Я хотів попередити вашу величність, що якийсь чужий чоловік, невідомий, може злодій, увійшов до вас в моєму плащі і в моєму капелюсі.

— Ви збожеволіли, пане, — сказала Маргарита, — адже ваш плащ у вас на плечах, а капелюх у вас, — прости господи, — на голові в той час, як ви розмовляєте з королевою.

— О, простіть, пані, простіть! — скрикнув Ла Моль, хапливо скидаючи капелюх. — Богом свідчусь, це не тому, що я не маю пошани...

— Але не маєте довіри, — так? — сказала королева.

— Що робити! — скрикнув Ла Моль. — Коли якийсь чоловік у вашої величності, коли він увійшов, перебравшись у мій костюм і, може, під моїм ім’ям, — хто знає?..

— Чоловік! — сказала Маргарита, ніжно стиснувши руку бідному закоханому. — Чоловік!.. Ви людина скромна, пане де Ла Моль. Просуньте голову крізь портьєри — і ви побачите двох чоловіків.

Маргарита розсунула бархатні з золотими торочками портьєри, і Ла Моль пізнав Генріха, що розмовляв з якимсь чоловіком у червоному плащі; Коконна, зацікавлений так, ніби справа торкалася особисто його, зазирнув і собі і впізнав де Муї. Обидва стояли остовпівши.

— Тепер, сподіваюсь, ви заспокоїлись, — сказала Маргарита. — Станьте ж при дверях моїх покоїв і ні в якому разі не впускайте нікого. Навіть коли б хто наблизився до площадки — сповістіть.

Ла Моль, безсилий і слухняний як дитина, вийшов, глянувши на Коконна, а той глянув на нього, і обидва стали перед дверима, ще не прийшовши до пам’яті від здивування.

— Де Муї! — скрикнув Коконна.

— Генріх! — прошепотів Ла Моль.