Королева Марго

Це тривало з годину, і за цей час Коконна оббігав усі сусідні з Гревською набережною вулиці, вугляну пристань, вулиці Сент-Антуан, Тізон і Клош-Персе, куди друг його міг, на його думку, вернутися. Нарешті зрозумів, що єдине місце, де неодмінно мусив пройти Ла Моль, була луврська хвіртка, отже вирішив дожидатись його коло цієї хвіртки.

Він був уже кроків за сто від Лувра, на площі Сен-Жермен-л’Оксерруа, і підводив якусь жінку, чоловіка якої звалив з ніг, коли побачив перед собою на обрії, при неясному світлі великого ліхтаря біля луврського звідного мосту, вишневий бархатний плащ і біле перо свого друга, який, наче тінь, пройшов у хвіртку, відповідаючи на вітання сторожі.

Славетний вишневий плащ зробив такий ефект при дворі, що помилка була неможлива.

— Чорт візьми! — скрикнув Коконна. — Це таки він, таки вертається. Гей, гей! Ла Моль! Гей, друже! Чума якась! Не чує, а в мене ж голос добрий! Як воно могло бути, що він не почув мене? Та, на щастя, у мене такі самі добрі ноги, як і голос, і я зараз наздожену його.

Сподіваючись на це, Коконна пустився щодуху і за хвилину прибіг до Лувра; але, хоч як поспішав, червоний плащ, що теж, здавалося, квапився, зник у вестибюлі саме в той момент, коли Коконна ступив ногою в двір.

— Гей! Ла Моль! — крикнув Коконна, знову пускаючись бігти. — Почекай бо, це я, Коконна! Якого чорта ти так біжиш? Чи, може, ти рятуєшся від кого?

Справді, червоний плащ, мов на крилах, скоріше злетів, ніж збіг на другий поверх.

— А, ти не хочеш чекати мене! — крикнув Коконна. — Не хочеш мене знати! Сердишся! Ну, і чорт з тобою, чорт візьми! А я більше не можу.

Останній поклик до втікача Коконна викрикнув внизу сходів і не схотів більше гнатися за ним, тільки стежив оком, поки той біг угору і піднявся на поверх, де були покої Маргарити. Раптом з цих покоїв вийшла якась жінка і взяла людину в вишневому плащі за руку.

— О-го! — сказав Коконна. — Це, здається, королева Маргарита. Його дожидали. Це інша річ, я розумію, чому він не відповів мені.

І припав до поруччя сходів, дивлячись крізь них.

Тоді він побачив, що вишневий плащ сказав потихеньку кілька слів королеві і пішов за нею в її апартаменти.

— Добре, добре! — сказав Коконна. — Так і є. Я не помилився. Бувають хвилини, коли присутність найкращого друга незносна для нас, і такий момент зараз у Ла Моля.

І Коконна, зійшовши помалу сходами вгору, сів на оксамитну лавку на площадці, говорячи сам собі:

— Ну, що ж, замість доганяти його, я почекаю... так; але, — додав він, — я гадаю, він у королеви Наварської, отже довго доведеться чекати... Холодно, чорт візьми! Ну, ну, так можна чекати і в себе в кімнаті. Вже колись та доведеться йому прийти туди.

Тільки сказав він це і зібрався виконати свій намір, як над головою у нього почулася швидка й легка хода і пісенька, така звичайна для його друга; Коконна зараз повернув голову в той бік — це був Ла Моль, що спускався з верхнього поверху, де була його кімната, і, побачивши Коконна, побіг до нього, переплигуючи по кілька східців відразу; добігши, він кинувся йому в обійми.

— От, чорт візьми, це ти? — сказав Коконна. — І як ти звідти вийшов?

— Вулицею Клош-Персе.

— Ні. Я кажу не про той дім, що там...

— А про що?

— Про покої королеви.

— Покої королеви?

— Покої королеви Маргарити.

— Я не ходив туди.

— Ну, от іще!

— Любий Аннібал, — сказав Ла Моль, — ти помиляєшся. Я йду із своєї кімнати, де дожидаюсь тебе вже дві години.

— Із своєї кімнати?

— Так.

— То це я не за тобою гнався по Луврській площі?

— Коли?

— Оце зараз.

— Ні.

— Не ти увійшов у хвіртку хвилин десять тому?

— Ні.

— І не ти збіг угору по цих сходах, мов за тобою гнався легіон дияволів?

— Ні.

— Чорт візьми! — скрикнув Коконна. — Вино в „А lа Belle-Étoile“ не таке міцне, щоб замутити мені голову. Кажу тобі, що я тільки що бачив твій вишневий плат і біле перо в луврській хвіртці, гнався за ними до самих сходів, і що твого плаща, пір’я, всього, аж до твоєї руки, якою ти розмахував, дожидалась тут якась дама, — я дуже маю підозру, що то була королева Наварська, — і затягла усе те в оці двері, — а двері ці, якщо я не помиляюсь, ведуть до покоїв королеви Маргарити.

— Чорт візьми! — сказав Ла Моль, бліднучи. — Невже зрада?

— Добре діло! — сказав Коконна. — Лайся, скільки хочеш, але не кажи мені, що я помиляюсь.

З хвилину Ла Моль не знав, що робити, стискаючи голову руками і вагаючись між почуттям пошани й ревнощами; але ревнощі взяли гору, він кинувся до дверей і почав гатити в них з усієї сили, наробивши грюкоту, який дуже мало личив місцю, де він був, бо тут були покої її величності.

— Нас заарештують, — сказав Коконна, — та дарма, це дуже кумедно. Скажи, Ла Моль, чи бувають у Луврі вихідці з того світу?

— Не знаю, — сказав молодий чоловік, блідий, як перо, що спускалося йому на лоб, — проте, я завжди дуже хотів бачити їх, і раз трапляється нагода, я зроблю все, що можу, щоб зустрітись з оцим віч-на-віч.

— Не заперечую, — сказав Коконна, — тільки стукай не так сильно. Якщо не хочеш його наполохати.

Хоч який розлючений був Ла Моль, але зрозумів слушність зауваження і почав стукати тихше.