Королева Н. Легенди Старокиївські

Й подався до байраку між пагорбами, порослими лісом, як в первозданій пустині. Коли ж з мотичкою на рамені старий чернець дійшов до потока, сонце — сьогодні напрочуд палке — вже позливало діамантове намисто роси. Лиш в глибокому затінку ще мерехкотіли краплини на листях мальв та срібним порохом огортали оксамитові сіро-зеленаві ведмежі вушка.

Спека розморила і Аліпія. Тіло потребувало й сну, й покріплення. Чернець перехрестився, нагнувся й зачерпнув жменю води з потічка. Була прозора, як скло, студена, мов крига. Напився, зірвав кілька стебел дикої м’яти, сів на зваленому, омшілому стовбурі й жував немов перцем заправлені м’ятні листки. Втяг у себе прохолодне, також ароматом м’яти й дикого тмину наповнене повітря,— й відчув, як втома розвіялась, немов хмара докучливого пороху. Коли ж його погляд впав на купу широкого, низького листя «подорожньої трави», що тулилась до самої ряси ченця,— думкою майнуло:

«Це —«підніжне»! Таке листя треба дати під край образа Христового воскресения. Барва гостра, жилки світлі... Нахиливсь, але зірвав скромну квіточку чебрика-материнки. Притулив на уста. «ї пахне ж! Яко кадило перед тобою, Господи!..»

Наповнював очі й інші змисли красою цього «клаптика Раю». Раю... Бо ж що б не робив, куди б не йшов Аліпій,— ніколи не міг цілком відірватись думкою від Раю. Божий Рай світив йому ясніше за світло світу людського.

І тепер знову й знову згадав, що саме в такім чудовім байраці покійниця матуся — вічне світло най їй світить — йому, маленькому, про квіти небесні розповідала, що лілеями рожевими й блакитними під деревами з плодами золотими розквітали. А на тих деревах птахи з головами людськими предивними піснями Господа прославляли. І було в тім Раю... — радісна усмішка освітила бліде Аліпієве обличчя, але враз воно стало поважним: болісний стогін, десь дуже близько в кущах буйної бузини прорвався таким стражданням, що всі уяви дитячого раю раптом зникли. «Райська долина» враз потьмарилась, стала пустинею.

Аліпій звівся. Пильно поглянув на давньоколишню дерев’яну галерейку, що спокійно-лагідним завмерлим рухом зв’язувала перегорки над потічком, де урвався колись «камінь нерукосічний від гори несікомої» й над криницею преподобного Антонія ліг. Справді, гущавина кущів під га-лерійкою наче аж тремтіла від того жалісного стогнання. Чернець швидко підійшов до чагарнику, розвив руками галуззя, розділив, мов пасмо сплутаного волосся. Обличчям уткнувшись в траву, лежала там велика чоловіча постать. Була така пужна! Майже нага, в лахах, що давно втратили вигляд людської одежі. Правдивий замізерований зазнайбіда!

Аліпій обережно діткнувся рукою кощавого рамена. Людина підвела голову й сперлась на руки, як звір на передні лапи.

— Не-чис-тий!.. Ва-ра! — проскреготав голос, подібний на рипіння осики в хуртовину.

Чернець стуг, невільно відсмикнув руку й вчув, як по розігрітій спині протягло холодом. Лише чував та читав у Святім Письмі про лепрозних, живих не бачив ніколи. І тепер не знав, що скувало його на мить ледяними путами: жах перед страшною неміччю, що бачить її на власні очі, чи болісний стис серця над живою ще людиною — образом Божим, діткнутим такою грізною бідою?

Перехрестив недужого, нагнувся над ним і обережно підвів, намагаючись не вчинити болю висхлому тілу. Довів до великого каменя, посадив, а сам набрав у пригорщі води з «криниці преподобного Антонія». Потім запашним віхтиком з материнки, в ту ж воду змоченим, обтер хворому уста й ціле обличчя. Мідяні плями над бровами трандувато-го, торкнені немов білуватим мохом плісені, не викликали у Аліпія ні жаху, ні огиди. Лише думку: «Але ж як і чим помогти?» Тепер тільки промовив:

— Мир з тобою, брате! Надійся. Велика є милість Господня.

Трандуватий вп’явся гарячковим поглядом каправих,

закривавлених очей в бліде обличчя ченця. Здавалось, був не так зворушений, як здивований.

— Не тікаєш?.. Торкаєшся? Ме-не?

Й раптом впав обличчям на землю. Не знаходив більше слів. Виливав у німих сльозах тугу по людському слову, що гнітила його більше за болість.

Мідяний голос лаврських дзвонів послав і в долину свій побожний спів. Й на тлі того лагідного співу рвалися не-пов’язані слова лепрозного, що пробував згадати людську мову, так давно не вживану. Оповідав.

Радослав він. Півсередульший син. Батьків багатих, з роду торговельного. На поторжа їздив. Крами заморські возив. У Царгороді бував, хутра куньї й соболів темних, на-мороззю-сивиною гаптованих, шляхом з варяг у греки доправляв...