Королева Н. Легенди Старокиївські

Але юного канонарха і Григорієвого учня немов змила вода. І на повторені гукання не озвалось човгання важких чобіт малого співака, не задзвонив і його чудовий голосочок, що на всі оклики незмінно, раз у раз відповідав: — Слава навіки! Ось я, отче чесний!

Григорій замовк і всміхнувся. Сухе й темне, як візантійська ікона, ченцеве обличчя, стало ласкавим і ніжним: з аскета глянув предобрий дідусь. Зігнув негнучкі коліна й почав шукати в купі паперів затичку від емульсії. А сам говорив собі потихеньку:

— Знаю, вже знаю! З Леонтієм жабок-рахкавок ловиш, Геронтіє! Щоб дощі та дні погожі вам ворожили! Знаю я... І най собі граються,— продовжував, зарившись головою в папери,— Діти ж бо, коли ж їм і погратись!

До старечого серця немов тихо діткнулось далеким подувом давно відлетіле власне дитинство. Хіба ж сам він колись, сонячним ранком напровесні, не «пас жабів» на березі річки? Хіба ж не він дзвінко заливався сміхом, аж на греблі відгукувався ятлик,— коли діткнута прутиком ліщини злякана жаба розпачливо кидалась з берега у пригріту воду? Ще й тепер неначе вдихає він аромат аїру та «сережої» єви-верби, що парилась в соняшних проміннях, якими було просякнуто наскрізь все: і весела днина, і дитячий сміх...

Розкидав всі папери, але затички не було. Чернець звівся на ноги, обтрусив рясу й промовляв уголос:

— Слава ж Богу навіки і за соняшний яс дитячих веселих днів, і за спокій святий днів старечих.

Підніс угору очі й поглянув на небо. Воно аж сяяло чистим кобальтом і пашіло, як розпечена емаль. Осінь стояла паркіша за дні жнив.

— Ані гадки нема про дощ! — вернулась ченцева думка до поточної реальності,— У отця Аліпія дощівки й не шукай: не любить він темпери. «Негоже, говорить, святі образи смрадом писати!» Не інакше що треба принести бодай з Дніпра м’якої річної води, бо ж з монастирської криниці — лише до пиття вода добра, на барви ж — затверда.

Чернець висипав пензлі з глиняного глека, невеликого й немалого: великого повного й не доніс би назад, деручись по кручі. Де вже там! І, уявляючи собі в думці ангела Доброї Ради на вогненних крилах, почав обережно спускатись додолу викрутистою стежечкою-гадючкою, яку гнала спрага до Дніпра. А там, під вербами, що розп’яли над блакиттю води шатри срібні,— човнів, човнів видимо-невидимо! Всі повні вояцтвом княжим, стрілами золотими з проміння со-няшного усипаним. Горять іскрами шоломи гостроверхі, блищить луска панцирів ясних, світять гостряки списів-клюги, і мечі, й срібні перепоясся. А на передньому білому дубі-човні — сам князь Ростислав, стрункий та високий. Плащ червлен, мов ті крила ангельські, що саме їх собі уявити Григорій хотів, на вітерці тріпотить-в’ється. На шоломі ж хрест і вінець золочений світять.

І не встиг ще старець розглянутись та, як годиться, найменням Христовим гостей привітати, як вже на нього гукає з води князь:

— Сном вас зморило, чесні отці, чи, може, всі ви там вимерли? Не хвильку, не дві стоїмо тут, а жоден нам і назустріч не йде, голосом дзвонів не вітає, благословіння на бій з половчанином ніхто нам не несе! Чи ж не мають в обителі когось ліпшого, на ходу швидшого, що тебе, старий круче, нарешті нам з тим убогим жбаном вина посилають? Несеш мені, як старцеві-лірникові альмужну? Чи ж то так свого князя вітаєте-піднімаєте? — на жбан Григоріїв рукою сягнув, й аж вогнем запалало княже обличчя з гніву.

— З порожнім, круку ти безумний? Чи на глумоту, чи на висміх? Дві душі в тілі маєш, що так з мене кепкуєш? Таж говори щось, чи тобі заціпило?

А вояки в човнах, бачачи княжий гнів, немов дніпрові хвилі перед хуртовиною,— й собі загули всі разом.

— Зле віщує нам той недотепа-чорноризець, перед боєм з порожнім назустріч виходячи!

— З дозволу княжого, я пособлю тому лихові, — скочив з човна одноокий начальник.— До жбана — каміння, тоді мотузом до ніг,— та й най годує раків лихозвіст!

А Григорій так усім ошарашений, ані слова ще промовити не встиг, а вже з княжого Ростиславового наказу в’яжуть йому руки, путають ноги.

— За інших молився, всім рай обіцяв, тож подбай хутчій і про душу власну!

Зв’язали, скрутили. Князь, спершись на меч, сталевим поглядом у очі ченцеві вперся. Мовчить і дивується: ще-бо ні слова не сказав старий чернець, не просить і не благає. Ще й на Ростислава-князя із співчуттям смутно дивиться. Німий чи несповна розуму?

Таж раптом ще не ув’язану правицю підніс чернець і широким хрестом спочатку князя, потім військо його огортає. І щось шепчуть старечі уста. Затихли всі.

— ... «із праведними упокоїваються»... — вловив Ростислав ледве чутне шелестіння Григорієвих уст. І зненацька аж холодом поняло князя.

— Цур тобі, божевільний! Чи ж ти, отче, похорон над нами правиш?

А старець головою притакує і голос подає:

— Так, літію. Істину кажу тобі, княже: в поході цім не буде ні тобі, ні дружині твоїй іншого похорону. І не ляжете ви в землі освяченій, бо ж все ви слабим пригнобу велику чинили... Тож і ховаю вас я...

Таж міцний удар в потилицю перервав Григорієву мову.