Королева Н. Легенди Старокиївські

Плохіші мовчали, спустивши голову. Завзятіші, щоб підбадьорити самих себе, кидали камінням у ріку: влучали у дерев’яне тіло Перунове, що коливалось на поверхні води, перевертаючись на хвилях, як людина, що умощується до сну і шукає зручнішого положення.

Зненацька над дніпровими хвилями блиснула, зломана в лікті, срібна рука поверженого бога. Немов піднеслась до неба,— скалічена — з загрозою й прокльоном.

— Видибай, боже! — розпачливо метнувся з натовпу несамовитий зойк. Немов простягаючись з поміччю до гинучого бога... Люд на мить нашорошився. Як отара перед небезпекою. І раптом кинувся врозтіч з криком.

— Видибає!

Виконаний чин не викликав ясно оформленого висновку. Лише рефлекс.

Спустошена й опустіла круча «Перунового холму» помалу западала у мерле мовчання й пітьму.

З-за хмар обережно виглянув край місяця. Співчутливо торкнувся прохолодою свого срібла чорних ран лісової святині. Перечекав хвилину за легенькою хмаркою. І, заспокоєний безлюддям і тишею, виплив цілковито — повновидий і блідий. Та й завмер нерухомо, болісно здивований довершеним ділом знищення. Рясним віттям крислатого дуба промінь продерся аж до лапатої рослини, що непорушна лишилась у прим’ятій траві. Саме в цей мент на листя впала метко кинутим камінчиком невеличка жабка-рахкавка. Дихала часто й швидко. Немов по довгому плачу або з втоми далекого шляху. Глипнула жовтавими повіками. Та й залізла в траву. Лапате листя заколивалось, розхилилось. У місяш-ному сяйві блиснула бліда — як у мерлого — срібна рука. Стиснуті пальці тримали золоті громові стріли. Здавалось: загрожує стиснутим п’ястуком. Мало не торкаючись поломленого галуззя, низько залопотіли ледве чутно крила ніч-видів-кажанів. За ними — немов навздогін — майнув м’яким летом пущик. Кинув протягло-смутний, як ридання, свій крик. І зник у пітьмі. З обпалених, поломлених дерев сльозами падало зв’ялене листя. Місяць скрився за хмару. І згасла срібна рука, немов всмоктана потолоченою землею.

Давно уже аж у глибини Понту Евксінського віднесло срібнорукого Перуна. Перестав він бути пострахом й малим дітям. Навіть бабам-ворожбиткам, які перейняли спадщину від колишніх жрекинь Мокоші, — що у таємних вирах чор-ториїв сидять,— зарікання та наговори, став Перун лише «наговорним словом».

Але прокляття Перунове пережило давніх богів. Впаде-бо пошесть на Київську землю, поверне в жалобі з побойовища княжа дружина, суш чи помір люд київський морить — хитають головою християне:

— Перунове це прокляття!

А дехто крадькома й під кручу «Перунового холму» поради шукати іде, до землянки, що під корінням старезних осокорів ховається — тих, що то ще «варязьким кораблям за притик³⁶ служили».

Не звір лісовий у печері тій ховається. Не чернець святий у печері спасається, «ясновидка Богдарка» у тім лігві живе. Хто каже сорок і вісім літ. Інші — ніби споконвіку живе там. І до скінчення віків там перебуватиме. Несмертельна-бо баба Богдарка. Знає все: і що було, й що буде. Тож на пораду ясновидки стар і млад іде, убогий і багатий свою журу несе...

Але, дарма що люди сотками Богдарчин вік рахують. Око у баби зорке та гостре, мов у рисі. Тому не вкриється від ворожбитки, хто це пізньою порою, не в мнозіх, а сам-одним до печери під кручею зайшов. Золот перстень на правиці іс-крою-самоцвітом ясніє, коли блискуче Володимирове срібло перед бабою мече.

— Не зі світу звести, ніже смерть заподіяти прагну! Тільки зроби, щоб я був батькові за братів миліший. Мені щоб спадщину отчу дістати і над братами сісти!

Хитає головою стара Богдарка. Та на свого гостя так дивиться, що аж відсахнувся він й за меч хапається.

А баба спокійно рукою меч відхиляє.

— Сховай, господине, свій ясний кінчак! Не честь-бо мечу жіночою кров’ю умиватися! Ворогів же тобі, княже Яро-славичу,— ох! — не забракне!.. На них меч свій сховай!

— Хто прозрадив? — стискує п’ястуки княжич.

А баба своєї:

— Тяжке ти лихо задумав, ясний Ярославичу! Прокляття Перунового просиш! Ворожнечі братної, княже! Але дам, дам, що бажаєш, бо то доля твоя!..

І здається синові Ярославову — не у вічі живі він дивиться, а над безоднею чорною нахилився.

Богдарка ж коло вогниська вже заходилась. Вогонь з іскри малої пробудила, котлик наставила, зілля-ненавис-ник з тисовим деревом варить. Шепоче слова наговорні. З кутка, мов помічницю — подругу рись ветху — як і сама баба,— покликала. Добре обряд таємний вчена звірюка знає! Коло ватри примостилась. Прискає, дме на вогонь, бабі помагає. Мов той учень ковалів, що міхами вогонь роздимає.

Кипить у котлі. Над котлом пара здіймається. Княжичеві здається: постаті братів в ній... і стіл Київський? І битви мнозі... І берло княже та барми — ознаки володарські!— таки у нього, у Всеволода Ярославича?..

А баба ллє чорну тектину до котла. По краплинах відраховує. Не то жалі-спогади виливає. Не то закляття чинить...

Сім разів по три поклони вдаривши, зі схованки таємної срібну руку несе... Золоті грімові стріли зі стиснутих пальців виймає,— княжичеві Всеволодові подає.

А до плящини глиняної гарячого зілля звареного наливає.