Королева Н. Легенди Старокиївські

— «Отруйним овочем народ морять!» — гукають жерці.— Кров’ю вудвудовою⁴³ грушки напоєні.

— Присягніть на Перуна, що то — неправда!

Але ж Теодор з Іваном поганської присяги не приймають. Люд кинувся на «християн-травичів» і до смерті забили обох. Коли ж забили — заспокоїлись. Навіть згадали: «Добрі то люди були! І нікому не шкодили». Зібрали пошматовані тіла й на місці, де вбили, могилу викопали. Та й поховали обох. А хлопійко один знайшов цілу грушку з тих «благодатних», що люд їх розкидав і потоптав. Хотів було з’їсти її хлопійко. Таж люд не дозволив. У могилу її до скривавлених тіл поклали.

— І з неї це дерево виросло,— закидає бояриня голову, на грушку високу дивлячись. А між вітами — зорі золотими овочами райськими сяють, райську росу — зоряні сльози — з вій промінних на землю стріпують.

— Святі були...— На крилах легкого зітхання вилітають тихі слова з боярининих уст. — Тому й стерпіли люту смерть...

І несподівано Ільмарів голос від стовбура луною відгукнувся:

— У великому натхнення мали... тому і у малому вірними лишились,— по-свойому віддає хвалу богові поганин.

Ті слова запали Насті у душу, мов закляття. Здавались таємні — як наговір, а гарні — як пісня.

1 раптом імлою згорнулась і хмарою розтанула жура.

— Ільмар щось знайде, що з Києвом і родом мене зв’язало б!

Встала Настя. На душі проясніло. А дзвони Десятинної церкви всі враз хором-радою озвалися.

«Зроби дзвін! Зроби дзвін!»— вибивають поважно великі. А малі часто, дрібно починають: «Дзвін срібний! Дзвін срібний! Срібний дзвін!»

Князівну мов промінним натхненням залило.

— Дзвін слави невмирущої! Хай же лунає його голос аж до найдальших країн, де володарять Настині сестри...

Про мудрість Ярославову співатиме він, про ласкавість та добрість Інгігерди-княгині, про красу стольного Києва прекрасного...

Майстер Ільмар на слова князівни Насті всміхнувся.

Великою головою своєю у гриві буйного волосся притакнув, коли Настя згадала про давній вечір той,— під грушкою благодатною! — коли слово Ільмарове в душу Ярославнину запало.

На торбинку, що коло пояса на золотих ретязьках причеплена, сягає Настина рука. Але Ільмар поглядом стримав цей рух.

— Не турбуйся цим, ясна князівно! Я і за володарів багатший. Більше-бо дає моя рука людям радості і потіхи, як прийняти може від них дарів. Думку творчу я маю. Можу втіляти мрію, коли її мені хтось звірить. Моїх же мрій чи згадок відняти у мене ніхто не може.

І глянув з-під сивих, нині навислих брів на бояриню Орину. Глянув як тоді, коли вона про грушку «благодатну» ввечері розповідала.

Не день і не два тавить Ільмар на вогні срібло і крицю. Плавить мідь-руду, то золото ясне. Мішає, додає, плавить, варить і знову мішає.

Глибоко у землю вкопану форму ладить. До неї розпечену до білого гарту мішанину свою ллє.

А на дзвоні готовому, твердому виводить хитрими знаками таємні руни. З ними ж напис «руським письмом» переплітає.

І майстрові думки творчі навколо Ільмара легким роєм працьовитих тролів в’ються. Срібними іскрами мрії його кують.

Що йому біжне життя? Що самітність? Чужина чи здеформоване тіло, в якому живе крилатий, вільний дух!..

І не в’януть йрго давні мрії колишні про красу чуженин-ки-боярині, що перецвіла обіч нього — не для нього. Вправна рука вирізьблює на дзвоні гасло далекого вечора, що вилетіло з серця, переповненого солодкістю нездійснимих снів:

— Шукай натхнення у великому, будь вірний і в малому!

Щирим золотом — як натхнення — сяйливим напис

кладе. А слова «будь вірний» з криці, досиня загартованої, виводить.

І як скарб дорогоцінний везе з собою Настя-княгиня до Карпатської землі Ільмарів «срібний дзвін», сяйливий та ясний. Везе і грушку «благодатну», що власною рукою з крислатого «дерева дитячих згадок» зірвала.

Як дитячі роки, солодка вона... І, як дитячі роки, не дасться її зберегти...

— Засаджу ж зеренце у далекій, незнаній країні... В землю нерідну сни дитячі свої засаджу, щоб рідним той край мені став...

І довго княжила Настя-княгиня у землі, що стала їй «своя».

Як мрія, ніжна була Ярославна, як осінь, щедра та добра, лагідна, як вечір серпневий, що про нього напередодні весілля свойого згадувала.

Коли ж вдарила для Насті година земна остання, не вмерла смертю Ярославна, як не вмирає ніхто, хто мрію понад життя кохає.

Спить Настя-княгиня в Карпатах. Бурі зірвали з високої дзвіниці важкий срібний дзвін, завішений на згадках минулої слави. Впав і у землю ввійшов старий дзвін. Все-бо земне до землі повертає.

Але ж тролі — думки творчі митця Ільмара — й там, в глибинах земних, кують іскрами-молоточками по серцю дзвона, щоб не заснуло навіки старе гасло: «У великому натхнення шукай, будь вірний і в малому!»

І вітер вільний, гірський далеко-широко кидає відгук давнього гасла.

Де спить Ярославна — того не знає ніхто. Годі-бо знайти стежку до чужих мрій!

Лише раз на рік, на Великдень,— кажуть люди, що вміють розуміти голосам лісу,— будить Настю зо сну спрага по славі земній, по життю.