Королева Н. Легенди Старокиївські

На Стугну-ріку, де городище Васильків,— коло Києва стольного, відвезено Рогніду. Не схотіла з собою брати ні дівчат покойових, ні мамок та няньок, як було у звичаю. Тільки старих своїх слуг — що з батьківського дому ще лишились,— собі попрохала.

— Сама хочу бути! — з князем-дружиною розлучилась.— Най жалобу по батькові у самоті відбуду. Велика жалоба моя — багато місця потребує.

І не розтиснулись Рогнідині уста. Ані слова, ні нарікання — жіночим звичаєм,— з уст не зірвалось. Ані луки зелені Васильківські, ні тихі левади, ні пагорок Перунів, що божище Перунове над краєм підносив, не бачили сліз Рогніди-нор-манки. Аж Стугна-річка дивувалась. Вона-бо стільки сліз дівочих у безвість змила! Не одно і не два тіл дівочих у хвилях своїх похоронила... Гей! Хто як річка знає горе дівочого серця, сльози жіночі та болість кохання зломленого безжальною долею!..

Тільки мовчки ходила самітня над Стугною Рогніда з обличчям байдужо-спокійним, як у мерців, що для них марнотою є все поземське.

«Застогни, заплач,— радила річка тихенько.— В стогоні-бо — життя озивається. І в болісті є сила життєва... А в мовчанні... як в пустині - лише смерть...

Таж серце норманське — за камінь певніше, за скелі твердіше, за пустиню палкіше у завзятості своїй. Його не примовиш, не прихилиш, не зм’ягчиш...

І заплакала, стогоном стогнучи, доти тиха річка. З тої доби Стугною її звуть. Дівчата ж Васильківські вночі уникають над берегом Стугни іти. Хто ж, не знаючи, зі Стугни нап’ється,— сумом серце своє наллє. І понесе його життєвою дорогою, як келих тяжкий, що ледви двигати можна.

КИРИЛО КОЖУМ’ЯКА 48

(впустили голови бояре. Не сміють на князя Володимира очей піднести. Розумом-бо бажають, щоб розказ княжий біді-горю кінець поклав. Таж серце каже:

— Як бажати, щоб батько власну доньку на смерть виправив?

А Володимир схилився чолом на руку. Вуса кусає. На скроні жила б’ється, кров’ю чорною наливається.

Мовчання вагою невидимою навалилось на світлицю княжу. Тінню-сумом вщерть її наповнило. Тільки іскрами з гіівпітьми кидають алмази-діаманти, що ними Панагія² на княжих бармах⁴⁹ прикрашена. Немов на княжих шатах сльози горять, не очима виронені, а з серця самого ніби вони вирвались.

— Най же станеться!.. Амінь! — перехрестився князь. І підписав грамоту. З крісла встав — як мерлець з гробу,— білий весь. Рука не чує, як сувой згортає. Не бачить око «печатників», що нечутно сап’янцями ступаючи, кулю зеленого воску до грамоти привішують, печаткою-щемками її сплющують, образом Володимировим і з тризубом його віск «знаменають».

Припечатана доля князівни Горислави-Людмили⁵⁰, доньки Володимирової; завтра, чим світ, піде офірою — за Київ стольний, за люд хрещений, за край київський,— на поталу стане змієві лютому. Загніздився, окаянний, в Дніпрі ясному. Чорториї хвостом поганим крутить-скаламучує. Пустошить край довколишній. На Київ стольний отрую дихання свого кидає, пошесть-мор на хрещений люд напускаючи.

— Дай доньку — відступлюсь! — дев’ятю пащами своїми озивається.

Воювати ж з ними — як з долею! — несила. За скелю й залізо твердіша шкіра луската. Ломлеться зброя об ню. Дев’ять голів вогонь мечуть. Слиною-отруєю кидають.

Виходив вже й Ілля Муромець. Та нічого з Цмоком не вдіяв він: як вихором листя осіннє, відмів подих потвори славного витязя.

— Доньку дай — відступлюсь! — і нічого не слухає Змії-ще. Всіма дев’ятю пащами людською мовою озивається.

На сонці, на піску дніпровому вигрівається. Очі-щілини заплющив. Клацнув зубами — немов на колодку пащу погану замкнув.

Очі виплакала Анна, княгиня Володимирова. Світу Божого не бачить — пітьмою чорною став. Таж не сміє словом благальним за доньку заступитися.

— За долю-бо люду київського іде!..

Тільки Людмила¹-князівна не плаче, не ридає, не журиться. Няню Євпраксію словом ласкавим підбадьорює:

— Чи ж гадаєш, няню-голубко, що Змій за милосердя Боже дужчий?..

І, як до свята шлюбного, шати-оздоби приправляє:

— За друзі душу кладу! Не літь же мені дівкою-чорнав-кою іти...

І підніззя перлове з ларців дорогоцінних виймає. Намисто смарагдове з коробиць, самоцвітами прикрашених, витягає...

Ой не хмара чорна облягла Київ-стольний громовицею-югою⁵¹, бурею небо радісне затягаючи! Не печеніжин — ворог лютий, не орда половецька погана зі степів на Володи-мирове місто насунула...

Біда щира на Київ прийшла, ще й на князя на Володимира.

Раннім ранком заплакали дзвони Десятинні. Лаврські їм риданням відгукнулися. А з княжих палат, пишних, мармурових, провід вирушив урочистий, та не малий...

Не на свято-празник провід той ішов... Ох! не на свято, не на радісне...

Попереду хор співає жалібно. За ним — в ризах чорних,— духовенство погребіння творить, димом-ладаном аж сонце Боже притьмарюючи...

Не домовину-корсть на санках везуть, як звичай давній велить, взимку чи влітку — однаково.