Королева Н. Легенди Старокиївські

І все провину свою перед собою брат Ісакій має: нічмо не спить, ранком встає,— зажурений, з вечірньою тінню жалем йому душу, мов саваном, затягає. Гіркість жовчі — за напій йому. Свята просфора — хліб пустельницький — попелом в устах розсипається. А біс Унинія — невідступною тінню при Ісакієві стоїть, світ Божий йому застує.

У печері малій — бій великий іде, як на бойовиську ратному. Ще й нерівний бій. З одного боку — брат Ісакій-бо стоїть, ще й з бісом Унинія за плечима. З другого боку, віконечком маленьким рій за роєм військо сатанинське горнеться. З сопілками, бубнами, гуслями, жоломіями, з тан-цями-хороводами коло брата Ісакія кружляють, аж ранком паде чернець знесилений, непритомний. Тим тільки й тримався Ісакій, що пам’ятав: найдужче диявол нічною моли-твою-співом перемагається. І співав, поклони б’ючи, аж до втоми, знеможення:

— Живий у помочі Вишнього...

А біси вже з Ісакія і на братію лаврську сягають. Братам-просфорникам муку віхолою-заметіллю у коморі закрутять. Пекареві тісто на хліб — аж під стелю зійде. Навіть і худобі безневинній,— як гнус у Спасівку,— докучали.

Меж немає зухвальству нечистих.

На власні очі брат Матвій Прозорливий, що від Господа дар ясновидіння мав, у церкві Божій під час вечірні доглядів: храмом святим ходить нечистий, ані хреста, ані кадила не жахаючись. Плащем взористим, золототканим загорнений. А за пасом — квіття «ліпок» натикано.

Іде проміж братією, в обличчя кожному пильно вдивляється. Та й кине проклятою квіткою то в того, то в іншого. А з квіткою — сон непереборний на брата паде. І так знеможить, що з храму Божого тікає братія, щоб у келії сну грішному віддатися.

Що вже акафістів, що тих «страшних молитов» отці лаврські з ігуменом своїм правили!

І раптом — немов вітром змело спокусу. Зникли із печери Ісакієвої біси-гудні, немов ніколи їх там й не було. Аж в серці Ісакієвому надія ніжним паростком до життя прокинулась. Ані до тями прийти не може: невже ж до чесної братії прилучитись він зможе? На служби Божі ходить, що від них сам себе відлучив як негідного такої милості.

Згасив свічку зеленого воску, чорним оксамитом печери своєї обгорнувся. В серці мов струна бринить:

— Світе Божий! Та який же ти гарний! — віконцем своїм красу весняних садів лаврських — місячним сяйвом облитих — вбирає. Саме перед весняним св. Миколою було.

Та й забув за радість в Бозі подяку Всемогутньому віддати. Дивиться лише — немов поперше світ Божий побачив — й не намилується.

А біси вже тут: їм однаково, з жури чи радості спокусу викресати!

Розсвітилося світло сліпуче. Зникли в ньому стіни печери малої, ложе вбоге пустельникове й книги мнозі, що отець ігумен брату Ісакієві понаносив, пам’ятаючи, що:

— Не утримається корабель без цвяхів, а праведний — без почитания книжного.

Перед ченцем же двоє юнаків стоять — як зорі сяють.

— Встань, Ісакіє,— озиваються.— Знайшов-бо ти милість в очах пославшого нас. Зараз самого Христа узриш. Встань же та поклонись йому.

В щастю свойому не перехрестився чернець. Впав, обличчям до землі схилившись. Крізь сльози блаженні ле-дви шепотить:

— Єй, Господи, гряди!

В ту ж мить від бурі реготів, вигуків, свисту та верещання аж земля здригнулася.

Печера ж вщерть бісами переповнилась. Аж вся стежка, що нею отець ігумен «печерну братію» ходить відвідувати, — повна нечистих, як листя сухого осіннього. Гавкають, хрюкають, нявкають... Хвости гадючі у повітрі звиваються. Губи м’які над жовтими зубами кінськими паскудним усміхом морщаться. Хоботи, роги, шиї журавлині переплелися в мішанині огидній.

А лапи когтисті у бубни б’ють, в тулумбаси вдаряють. Жаб’ячі пащі на жаломіях тоненько виводять. Ще й кожний з гостей некликаних норовить ближче до Ісакія сісти, тісніш до нього притулитись.

— Сідайте, сідайте! — нових товаришів закликають. — Ісакій нам буде танцювати! Він же мистець! Наш він! Наш! Бо на наш розказ, кому звеліли, поклонився!

І язики, як у гадів роздвоєні, уста мов кров’ю зкроплені облизують. Повіки, мов у курки, білі, в червоних з радості обличчях підморгують.

Мнуть, задоволені, лапи свої жаб’ячі, перетинкою між пальцями зв’язані.

— Наш Ісакій! Наш! — радісним хором гудуть. - Поклонився, кому ми звеліли!

Таж занадто велика вже була зухвалість бісівська. 1 вступила сила, що з надії виросла,— у знесилене бісом Унинія серце Ісакієве.

Випростувався чернець, аж нечисті, що на нього гронами поналипали, немов грудки сухого болота, обсипались.

— Господь моя сила: кого ж настрашуся? — гукнув.

— Найменню Христовому я поклонився — не ворогові. Да воскресне Бог! — заспівав, мов на Великдень. І почав на всі боки знаком святого хреста кропити нечистих.

Заверещали прокляті, клубком під ноги пустельникові підкотились. Інші — за плечі, мов потопаючий, хапаються.

Таж саме півень запіяв. І провалилась вся/нечисть у безвість пітьми безіменної, що у позасвіттю,— як грузький намул у глибинах водних,— перебуває.

Два роки без сил, без мови пролежав Ісакій. І не надіялася уже братія, що при життю залишиться.