Королева Н. Легенди Старокиївські

— Пан Масальський — Яків — тільки встигли гукнути вам: «язика бережись!» та червону кирею з пана Чаплинсь-кого вхопили — й за вами до засіку стрибнули. А ви, немов собі намітили на видючу смерть іти,— забув про обережність Семен,— на зубра прямуєте. Він же, гемонський, наче зрозумів пересторогу пана Якова. Так і норовить язиком вас зайняти. Йому ж бо аби краю одежі торкнутись, то вже притягне й звалить хоч кого. Дивлюсь: вже обоє Масальських панів у засіку й пан Чаплинський з ними. Червоними киреями вимахують, мало не на роги зуброві лізуть. А він як звалив вас, та й ну качати. Так і перекидає! Матінко Божа! Як тільки живі лишились! Пані Магдалена зомліли...— урвав знов, отямившись, що «прорікся», покійницю згадавши.

— Таж таки звалили потвору пан Масальський. Так до неї списом засадили, аж самі впали.

Але Єронім уже давно не слухав старого слугу. Лачерду захопила знов та дивна хвиля, що тоді кинула його за засіку. Раптом-бо налетіла гарячим вихором яскрава видина тієї Еспанії, якої він ніколи не бачив, але яка жила в ньому, як його душа, як його кров.

— Корида! — наче гукнули разом Єронімове серце й хтось невидимий, в ньому присутній. Дідусь Карлос, що про кориду йому, малому, розповідав та образки пікадорів й еспад внучкові малював? Чи його кров?

Сліпуче сонце застувало Єронімові дійсність... Миготіли сотки кочарів... білі мережива мантиль... Червоно-жовтим, прибрана площа аж гуде...

— Вперед, вперед! — лунають вигуки.

— Слава красуням!

— Пікадо-о-ро-ві сла-ва!

— Гей, чоловіче з водою!

— Най живе еспада!

І коні, коні, коні... безліч коней...

Так ясно все це раптом віджило навколо: рисочка в рису, як розповідав дідусь Карлос.

— А зубр завмер на середині засіка. Як бойовик, певний в своїй силі, чекаючи виклику на бій.

Але нерухомість тривала лише мить. І вже, спустивши голову, звір летить на Єроніма зі швидкістю лавини, що несе неминучу смерть. Лачерда в’юнким рухом відскочив. Відчував, як буйна радість й божевільна відвага налили всю його істоту.

Сотки голосів кинули у повітря несамовитий крик, що не має в собі нічого людського.

Мисливці, з-поза колод, намагаються влучити у звіра списом.

Раптом велетенським полум’ям знялось перед головою зубра червоне сукно.

Єронім немов зачарований.

— Так, справді корида? І він на ній! Не сон це, а справжня Еспанія — та Еспанія, що чарувала його з діточих літ.

Лише на уломок секунди перевів очі зі звіра на червоне сукно «мулети». І зубр вловив цей мент. Єронім уже під ко-питами потвори. Гострий біль перейняв все тіло, й немовби розкрила обійми посвятна Кастільська земля.

Поважна — як море, сувора — як пустиня. Велична — як батьківщина античних героїв.

— Колиска й гробниця предків!

— Оселя святого хреста й герба, золотий келих й крицевий меч заразом...

«Земле єдина — salve! В смерті знаходжу тебе, бо — ти відвічний Рай!» — пропливає вгасаючою думкою.

У кривавій імлі ще бачить схилене над собою обличчя Якова Масальського. Потім пітьма і довга, довга тиша... А за нею — тяжке змагання зі смертю: розлючена твердою боротьбою своєї здобичі, вона кинула її й взяла взаміну юне життя молоденької Магдалени, яка незабаром мала стати матір’ю...

Але омана це, омана! Не пережитий жах забив Магдале-ну. Знищила її перемога невмирущої коханки тієї Еспанії, що лише блиснула далекою фата-морганою, й уже вирвала у смертельної суперниці серце, яке належить тільки їй — невмирущій!

Єронім гине, знесилений боротьбою двох батьківщин. В одній — народився. Друга — народилася з ним, в його душі, в його крові.

Всі пересвідчені, що смерть дружини жене Єроніма до гробу.

Але сам Єронім — він тільки єдиний це знає! — що п’ють його життя, змагання в ньому і за нього двоє батьківщин.

Але батьківщина — як і душа! — може бути тільки єдина...

Жодна ж з цих двох не хоче уступити.

Вмерти ж, як вмерла пані Магдалена — визнавши свою безсилість,— жодна не може.

І гине Лачерда, як човник, що порвало його розбурхане море й доти з ним гратиметься, доки не розторощить на скалки.

Єронім стискує зуби, щоб не застогнати. А перед спущеними повіками пливуть освіжуючою видиною — після спаленої сонцем жаги Кастілії,— прохолодні ліси рідної Волині, задумливі й темні, сповиті прозорою імлою, що стелиться над зеленими багновиськами-мочарами, повними співучих очеретів, мрій і дивних, принадних казок...

І навіщо, навіщо! — перевезли його до цього Києва! Чому не лишили вмирати на Волині!..

Вглядівши, що його «Нимцьо» з заплющеними очима відпочиває в піні подушок, підбитих руками старого пісту-на, Семен навшпиньках вийшов з одрини.

— Казав Опанас, городник, що, може, надвечір набере мисочку перших суниць...

І старі ноги квапляться широкими алеями панського саду, де нема ужиточних дерев і рослин, а лише оздобні.

Опоєні медовим ароматом бджоли гудуть в білі квітів невидимим хором. І не можуть його заглушити пташині голоси.