Королівська дорога

«Облишимо це діло», — хотів відповісти Клод, але, незважаючи на бажання й собі втекти з цього села, з якого повтікали всі мешканці, та з цієї галявини, оточеної високими стовбурами, передумав. За будь-яку ціну він йтиме вперед — у цьому не було жодних сумнівів. Але як?

— У цих місцях, — обізвався Перкен, — багато хто знає дорогу через гори. Я піду разом із Ха в Таке, те маленьке село, яке ми бачили перед цим. Шукати погоничів — справа марна. Я приведу провідника, бо не думаю, щоб Свай подався туди.

Бой уже сідлав коней.

Біжучи риссю, низькорослі коні зникли в просіці, мов шахтарі в тунелі; чорні постаті вершників раз у раз показувались в освітлених сонцем місцях... «Якщо вони одразу знайдуть провідника, — подумав Клод, — і примусять його поїхати, то повинні повернутися десь опівдні... ЯКЩО ТІЛЬКИ ВОНИ ЗНАЙДУТЬ ПРОВІДНИКА... Але чи не примусив Свай жителів Таке покинути свої хижі, як він зробив тут?»

Драбини були втягнуті всередину солом’яних хиж. Разом із повітрям усе довкола тремтіло в гарячому мареві, що свідчило про початок великої спеки... Поклавши підборіддя на руки, Клод простягся на своєму польовому ліжку. «Провідник, який би провів до гір...» З усіх боків галявину, цю тремтливу пляму світла з людськими хижами, оточували джунглі: непорушні й водночас наповнені рухом. Проникаючи крізь них, світло утворювало мерехтливий саван; кожний сонячний промінь тьмянів і зникав у нетрях. Клод поринув у маячливий сон.

Його збудив далекий і швидкий стукіт копит. Була одинадцята година. Провідник повертався напрочуд швидко... Насупивши брови й затамувавши подих, Клод слухав. Земля стугоніла під копитами коней, які мчали вдалині серед зелені... «Після двох годин пішої ходи людина аж ніяк не може встигнути за кіньми, які скачуть галопом. Чому ж вони повертаються так швидко?» — міркував Клод.

Дарма він намагався вловити шум кроків — навколо панувала мертва тиша; чулося тільки бриніння комах, а вдалині — нерівномірний стукіт копит...

Клод вибіг на шлях. Тук, тук-тук, тук... — наближалися коні. Нарешті він розпізнав тіні, які гойдалися на кінських хребтах. Двоє вершників перетнули сонячну пляму, і Клод виразно побачив їхні нагнуті вперед фігури; на спинах теліпалися шоломи. З ними не було нікого. Клодові видалося, що то не просто кінець, а повільне неминуче тління... Вершники минули тінь і знову потрапили в освітлене місце. Ха все більше нахилявся вперед. На його плечах двома блідими плямами виднілися чиїсь руки — позаду сидів на коні ще один чоловік.

— Ну що?

— Кепські справи!

Перкен стрибнув з коня.

— Свай?

— Так, він добре знає свою справу. Він пішов туди і повів усіх тих, хто знає перевали, на південь.

— А що то з вами за тип?

— Він знає шлях, яким ходять меойці з навколишніх сіл.

— Які там живуть племена?

— Стієнги. Іншого виходу немає.

— Ви пропонуєте пройти через повсталу область?

— Так. Якщо далі триматися Королівської дороги, то ми пройдемо зовсім невідому її частину, а також відтинки, які пролягають у підкореній та у повсталій областях. Один Господь знає, що може придумати французька адміністрація в підкореній області!

— Рамеж розлютиться, коли довідається, що ми знайшли.

— Тому треба йти не через головний перевал, а через повсталу область. Цей провідник знає стежки, які ведуть до першого села стієнгів, де відбувається обмін. Звідти через маленькі перевали доберемося до Таїланду.

— Виходить, ми підемо на захід?

— Так.

— Але ж ви зовсім не знаєте стієнгів.

— Треба, мабуть, добратися до тих місць, де перебуває Грабо. Провідник знає лише те, що там є біла людина. Він володіє також мовою стієнгів. У селі ми візьмемо іншого провідника, бо все одно доведеться питати офіційного дозволу у вождів пройти крізь їхню територію. Побачимо, що вони скажуть... Я маю ще два повні термоси спиртного, а також дрібний скляний крам. Цього повинно вистачити... Я не знаю їх, але, гадаю, вони знають, хто я такий. Якщо Грабо не захоче, щоб ми ішли туди, де він перебуває зараз, то він пошле провідника, який поведе нас довкружним шляхом...

— Ви впевнені, що вони пропустять нас?

— У нас просто немає вибору. Все одно ми мусимо йти до нескорених племен: раніше чи пізніше... Провідник каже, що вони войовничі, але знають смак рисової горілки...

Кремезний камбоджієць з таким самим кривим носом, який мали будди, зліз із коня і, схрестивши руки, чекав. Десь було чути, як гострили об камінь мачете, щоб розрубати кокосові горіхи. Ха прислухався, і тут звук урвався. Крізь діри в тині було видно зіниці занепокоєних жінок, які стежили за білими.

— А що тут робить цей Грабо?

— Перш за все його цікавить секс, хоча жінки тут набагато гірші, ніж у Лаосі, але він має нагоду самовизначитися завдяки можливості обдурювати їх...

— Він — інтелігент?

Перкен зареготав, але відразу замовк — ніби власний регіт здивував його.