Читаем Королівська дорога полностью

Пам’ять Клода з набридливою впертістю зберігала привезені Перкеном із Бангкока знімки: зсунувши шолом на потилицю й регочучи, веселий одноокий здоровань походжає по джунглях та по китайських барах Таїланду. Він добре знав такі обличчя, де крізь чоловічу брутальність проглядав дитячий вираз — у посмішці, в округлених од здивування очах, у рухах. Шолом на голові товариша або ж ворога насунутий аж по самі вуха... «Що залишилося тут від цього міського жителя? — подумав Клод. — Аби тільки він не здичавів...»

Клод розшукав провідника — той монотонно протяжно співав біля завмерлих буйволів, і Ха слухав його спів. Біля ліжок тихенько потріскували вогнища, розведені на ніч, — у наметах було спекотно.

— Познімай сітки, — сказав Перкен. — Досить і того, що цей триклятий вогонь прекрасно нас освітлює. Принаймні будемо бачити тих, хто нападатиме!

Галявина була дуже велика, отож нападники все рівно не зможуть заховатися в заростях.

— Якби щось почалося, той із нас, хто буде на чатах, убиває провідника, і ми біжимо праворуч за оцей чагарник, щоб не бути на світлі...

— Переможемо, але зостанемось без провідника...

Здавалося, все було в руках Грабо.

— Як ви гадаєте, Перкене, що він робить?

— Грабо?

— А хто ж іще!

— Бути так близько біля нього і сподіватися чогось... Я просто не вірю своїм припущенням...

Вогнища потріскували, але чистий, майже рожевий, вогонь освітлював лише кільця диму і кидав відблиски на ледь видиме листя. Нинішня ситуація показала, що він зовсім не знав цього чоловіка.

— Якщо не брати до уваги тих стріл, пропустить він нас чи ні? Як ви гадаєте? — запитав Клод.

— Якщо буде один — пропустить.

— Ви впевнені, що він не знає вартості цих брил?

Знизавши плечима, Перкен сказав:

— Він не має освіти. Навіть я...

— Якщо він не один, то ким може бути його компаньйон?

— Скорше всього, це не білий. А серед тих, хто насмілився дійти аж сюди, дуже розвинуте почуття вірності. Я не раз ставав Грабо у пригоді...

Утупившись у траву, Перкен помовчав хвилину, потім продовжив:

— Я б дуже хотів знати, проти кого він бореться... Свою пристрасть можна підігрівати давніми мріями та спогадами про своє падіння...

— Невідомо лише, яку саме пристрасть.

— Я вже вам розповідав про чоловіка, якого жінки в Бангкоці прив’язували голого... То був він. Це виглядає так само абсурдно, як намагатися і спати в ліжку, і жити — жити! — з іншою людською істотою... Але це страшенно принизливо...

— І таким його знають?

— Його не знають зовсім. І саме тому він прибув сюди... Компенсує відвага. Отож аби сором не важив надто багато, достатньо навіть цього...

Здавалось, звичайного жесту було замало, аби висловити цей безмір, і він повернув голову до гір, які губилися в темряві. Пітьма поглинула суцільну стіну дерев; небо засвічувало зорі, мабуть, яскравіші, ніж вогонь у первісних джунглях; урочиста велич згасаючого дня гнітила Клода, і він відчув себе дичиною, що потрапила в сільце. Вона наповнила все його єство незрозумілою байдужістю і впевненістю у власній загибелі.

— Тепер, як ніколи, я розумію, що йому начхати на смерть...

— Він боїться не смерті, боїться бути вбитим. Він просто ігнорує її. Не страшно, як не дивно, отримати кулю в голову! — І вже тихіше Перкен продовжив: — Дістати кулю в живіт — набагато гірше... Бо доведеться помучитись... Ви знаєте не гірше від мене, що життя позбавлене будь-якого сенсу. Навіть якщо живеш один, то все одно долі тобі не уникнути... Ви розумієте: смерть існує, як... незаперечний доказ абсурдності життя.

— Для кожного?

— Ні для кого! Вона не існує ні для кого. Мало хто зміг би жити... Насправді всі думають про... Як би це сказати, аби ви краще зрозуміли? Про те, щоб бути вбитому. Саме так. Але це нічого не значить. Смерть — це цілком інакша річ, цілком протилежна. Ви ще надто молодий. Я ж збагнув її, коли побачив, як старішає дружина... Я вже вам розповідав про Сару. Якщо цього замало, скажу ще: коли я вперше відчув себе безсилим...

Ці слова Перкенові було так важко витискувати з себе, як виривати з землі переплутане цупке коріння:

— Я НІКОЛИ НЕ БОЯВСЯ СМЕРТІ... Старості — так. Особливо, якщо ти віддалений од інших. Виродження. Мене гнітить — як би це пояснити — моя людська поведінка... Хай я старішаю, а це жахливо. Час роз’їдає мене, мов рак... Час — володар життя. Всі ці гидкі комахи лізуть до лампи, бо їх вабить світло. Терміти живуть у своїх термітниках, бо ті привабили їх. А я не хочу бути привабленим.

Довкола чувся таємничий шурхіт — так щоночі в джунглях оживало дике життя. Більше Клод не мав сили запитувати — слова, які зринали в його свідомості, плинули повз Перкена, ніби якась невидима підземна річка. Чи не шукав, бува, цей чоловік, віддалений безмежними джунглями від усього світу, яким володіють лише розум та істина, поряд з Клодом якогось людського існування на противагу привидам, що ховалися в темряві? Він витяг свій пістолет — по стволу тьмяно ковзнув промінчик світла.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века